— Як справи, Георгію? — привітно звернувся до нього Османов.
— Добре, дякую, Осман-ага!
— Як твій сокіл-сапсан?
.. (Картину з соколом-сапсаном Георгій купив разом з Османовим, перебуваючи у відрядженні в Казахстані). Він мене муштрує... — посміхнувся Липинський.
— Правильно робить, — похвалив Османов. — Його швидкість, гострий зір і безпощадність знадобиться тобі у цьому році... Тяжко буде Україні...
— Довго?
— Та років з п'ятнадцять...
— Ого! Можна не дожити!.. — засміявся Георгій.
— Доживем! — поплескав по плечу Липинського Ільчи-шин, що пробігав повз них і краєм вуха почув уривок розмови.
— Передавай вітання Марині! — посміхнувся Османов. — Як вона там?
— Як завжди, розцвітає... — Ільчишин побіг геть.
«П'ятнадцять років? Цілих п'ятнадцять років? Не може бути! Це надто довго. Але Османов рідко помиляється. Це — чоловік із східною глибиною думки і комплексним баченням світу. Він бачить не лише верхівку айсберга, а цілковито, з усією глибинною суттю...»
Доки Київ знемагав від спеки, яка потроювалася за рахунок підсилення асфальтом, бетоном, вихлопних газів і розжарених транспортних засобів зі спітнілими пасажирами, — в університетському ботсаду стояла райська прохолода. Георгій забрів туди після захисту дипломних робіт майбутніх адвокатів, на який його запросили.
Липинський із задоволенням відвідував рідний Червоний корпус університету. Університет — це традиція. Немає традиції — немає університету. А традиція потребує століть... І скільки б нових модних навчальних закладів не відкривалося, університетів в Україні лишається тільки три — Київський, Львівський і Харківський. У Червоному і Жовтому корпусах університету імені Тараса Шевченка відчувався дух правдивого Університету.
Георгій довго блукав парком. Палкі виступи студентів, які ще не втратили своїх максималістських ідеалів, спонукали його на тяжкі роздуми про те, якою хисткою є межа між законом і беззаконням.
«Гнила країна. Гниле правосуддя. Що можу я один у цій державі? І взагалі, чи можливо тепер щось змінити? Вилікувати хворобу набагато важче, аніж регулярно провадити профілактику. Суспільство інфіковане. Його неможливо вилікувати. Може, наступне покоління зламає цю систему? Хоча тоді буде вже пізно. Україна може втратити все...»
Георгій автоматично подивився на хлопчиська, який сидів на лавочці під вербами у самому низу яру. Може, оцей обдертий хлопчисько колись стане президентом і при ньому Україна воскресне? Хлопчисько читав книгу, поставивши ноги на лавці. «Точнісінько, як я у дитинстві», — подумав Георгій. — Цікаво, що він читає? Жюль Берна? «Трьох мушкетерів»? А-а, мабуть Гаррі Поттера!». Георгій придивився до обкладинки: нічого собі! «Анатомія анархізму». Ну й молоде поколіннячко! — подумав він.
Через деякий час хлопчик підвівся, і Георгій аж підстрибнув на місці. Це був його випадковий знайомий, його тезка! Малий Георгій швидко поклав книгу під пахву і по-сприн-терськи погетів геть. «Наздогнати його!» — скомандував собі Георгій. Він уже давно не тренувався, тож ледь устигав за ним. Хлопчисько вилетів із виходу на вулицю Толстого і звернув на Тарасівську. Георгію-старшому довелося згадати своє легкоатлетичне минуле, щоб устигнути за ним. Хлопчик прудко заскочив в один із старих дореволюційних будинків і помчав сходами нагору. Георгій став унизу і, важко відсапуючись, на звук прорахував поверх і розташування квартири. Трохи відпочивши, піднявся і подзвонив у Двері.
На порозі стояла жінка з такими самими, як у хлопчика, маленькими чорними очима, які сиділи над смаглявими вилицями. Вона спокійно дивилася на Георгія.
Той аж тепер збагнув, що не підготувався до промови.
— Мене звати Георгій Липинський. Я — народний депутат України.
Жінка здивовано його вивчала. Георгій розгубився, потім поліз у кишеню і показав жінці своє голубе посвідчення.
Це справило на жінку належне враження. Вона шанобливо запропонувала увійти до квартири.
Він опинився у величезній кімнаті. Балконні двері були відкриті, і в них нахабно лізли з вулиці зелені каштанові гілки. Кімната була майже порожня. Стіл, два стільці з старою оббивкою. І все. Щоправда, на стіні висіла якась картина. Що його відразу ж вразило — це ідеально вимита і вишкрябана підлога — старий паркет. Такий, як у його мами...
он
— Сідайте, будь-ласка, — запропонувала йому жінка.