— Розкажіть мені про свій рід, — уточнила вона. Георгій почервонів. Він не знав, що сказати.
—Власне, я знаю не так багато. Лише з розповідей мами. Ми, тобто мої предки, мали невеличкий маєток на Слобожанщині... — Я думаю, ви мешкали по сусідству зі Скоропадськими... — загорілися очі в Євдокії. — Вони мали саме там маєток, а ще — на Черкащині.
Він схопився за цю думку, як за рятівну соломинку.
— До речі, я знайомий з Валентиною Скоропадською.
— Так? — жадібно ловила Євдокія кожне його слово.
— Я познайомився з нею у Швейцарії. Вона там живе з чоловіком. Він не українець, однак палкий наш прихильник.
— Яка вона? — спитала вона Георгія. Георгій замислився.
— Вона, незважаючи на свій вік, — дуже елегантна. — Він напружив пам'ять. — Ви знаєте, я подивився на її пальці... Річ у тім, що колись мені моя мама казала: велика рука з довгим ш пальцями і довгими нігтями — це не панська рука. Панська рука невеличка, вузька, непристосована до роботи з середніми, ближче до маленьких, аніж до великих, пальчиками і круглими, ледь розширеними догори нігтями.
Він автоматично поглянув на руку Євдокії: вона тримала горнятко з чаєм, відвівши маленький мізинчик з маленьким ніжнорожевим нігтиком.
Вона піймала його погляд і подивилася на свої руки.
— Так, я знаю це, — спокійно відказала вона.
Він замовк. Георгій був ошелешений, коли побачив цей відігнутий мізинчик. Саме так тримала філіжанку кави Скоропадська. За мить він оговтався.
— У пані Скоропадської були саме такі руки.
— Як цікаво! — захоплено промовила Євдокія. — Аз ким ви ще спілкувалися?
— Ну... — наморщив лоба Георгій. — У Парижі мені пощастило познайомитися з Терещенком.
Євдокія скривилася.
— Терещенки не були дворянами. Це були купці, які сколотили собі капітал на різних торгових ґешефтах.
Георгій із здивуванням відзначив, що навіть у молодих поколіннях Ханенків не минулася образа на Терещенків.
— Але вони на той час становили бізнес-еліту.
— Купці, які заробляють гроші на ґешефтах, ніколи елітою не можуть стати. Апріорі, — твердо, аж надто твердо, промовила вона.
— Чому?
— Не дано.
— А сьогоднішні бізнесмени?
— Тим паче.
— Чому — «тим паче»?
— Тому що сьогодні взагалі нівелювалося поняття еліти.
— Як це?
— Сьогодні елітою називають найбагатших бізнесменів або найбільших чиновників або зірок шоу-бізнесу, тобто тих, які колись обслуговували еліту.
— Невже це сьогодні щось значить?
— Не знаю... Це ж ви — там, нагорі... Нам знизу не видко... — сумно, але не без іронії промовила вона і посміхнулася: — Як воно там, нагорі?
Георгій замислився. Він згадав нічну розмову з Борисом і Романом.
— Так само, як і всюди... — невпевнено відповів він.
— Та ну? — з недовірою спитала Єва. — її маленькі чорні очки-намистинки загорілися якимось східним азартом.
Георгій дивився на неї і посміхався. Невже й справді, Ханенки — татарського походження? — як собі думала його мама. Ханенко — від слова «хан» — говорила вона. А вона була хорошим філологом.
— Чого ви смієтеся? — зашарілася Єва.
— Я не сміюся, я думаю, як краще вам пояснити, — поспішив запевнити її Георгій. — Ось ви — хто за спеціальністю?
— Я давно не працюю...
— А в принципі?
— Я — вчитель математики, — строгим учительським голосом відповіла вона.
— Чудово! Напевно ж, у вашій школі існувала конкуренція, інтриги, підлабузництво до начальства, були стукачі... Претенденти на місце завуча чи директора йшли по трупах... Ну, щось таке... Було?
— Було, — сказала вона рівним голосом, хоч із відчутними нотками відрази. Очевидно, ця тема її зачіпала за живе.
— Я навіть можу сказати, пані Єво, чому ви пішли зі школи,—зненацька для себе, почав він. — Ви претендували на якусь посаду... в межах свого колективу... ну, скажімо, на посаду директора школи... Ви ж — світла голова, інтелігентна жінка з притаманним лише справжній еліті почуттям благородства і поваги до інших, у тому числі до дітей... А посаду отримала сіра нікчема. І не виключено, що хабарник. І інтриган. І ви пішли зі школи. З гордо піднятою головою. Вас просили, благали повернутися, адже, переконаний, без вас уся робота завалилася, однак ви не простили їм. Я не помиляюся?
Вона дивилася на нього з підозрою, ніби зважуючи — чи не провокатор він. Георгій, відчувши її настрій, поспішив запевнити:
— Не переживайте, я не провокатор... Просто я пережив кілька днів тому подібну ситуацію... До речі, також прогорів...