Вона мовчала, її татарські вилиці ледь помітно рухалися.
— Я просто хотів вам продемонструвати, що ... нагорі відбувається таке саме, що й унизу. Хіба що боротьба за виживання стає дедалі жорстокішою... І цинічнішою... Позаяк — чим вище, тим шматок, за який борються, є ласішим... Хоча має він універсальну назву «влада»...
Нарешті вона підняла голову і втупилася кудись у вікно, глибоко замислившись. Георгію було ніяково. Він долив у келихи вино.
Мовчанку порушив Георгій-менший:
— Ма! Можна я погуляю?
Жінка повернула голову і невидячим поглядом подивилася на нього.
— Ма, я ненадовго, — просився син.
Єва немов прокинулася. Подивилася на гостя, сказала тихо, однак тоном, який не терпів заперечень.
— Я хочу, щоб ти побув з нами.
Георгій відчув незручність становища. Може, не слід було йому так, у вічі, нагадувати Єві про її школу або говорити про владу. Однак, здається, вона вже оговталася.
—Я приготую ще чаю! — встала вона і вийшла на кухню.
Він терпляче чекав, стежачи за точними, виваженими рухами господині. Вона змела крихти зі скатертини, позбирала брудний посуд і принесла три чисті горнятка з блюдцями. Потім принесла розеточку з печивом власного приготування — маленькі хрусткі палички, посилані
кмином і... Георгій завмер. «Ні, цього не може бути!» — сказав він собі.
Він подивився благальним поглядом на господиню, як дивляться собаки на своїх власників, і спитав по-дитячому невпевнено:
— Можна подивитися? — і показав на цукерницю, в якій лежали кубики цукру.
— Авжеж, — сказала вона легко і додала. — Колись я купила її на блошиному ринку на Сінному базарі у одного літнього чоловіка. Він казав, що ця річ належала аристократам. Не знаю. Можливо. Гарна річ. Старовинна. Я такі речі люблю. Я віддала за неї шість гривень.
Георгій почервонів. Гаряча хвиля залила йому груди. Він впізнав цукерницю. Це одна з тих фамільних речей, які зникли з їхнього дому після маминої смерті. Зараз він подивиться на її дно зі споду і побачить: «Зроблено в Японії». Колись дядько його діда привіз її з японської війни.
— Японська, — випереджаючи події, — сказала Єва. — Дуже гарна річ. Хоча, на перший погляд, простенька...
Він і далі мовчав.
— Найвишуканіші речі якраз і є простенькими, — говорила вона.
Георгій прислухався до її голосу. Він був низький і тихий. Він був шовковий.
Липинський розгубився. Такий збіг стався з ним уперше. Спершу малий Георгій біля хлібного рундучка. Потім у ботсаду. Тепер ця цукерниця...
На порозі, прощаючись із Євою, він ще раз запросив її на вечерю до ресторану. Вона завагалася.
— Я ж вам казала: я сто років не виходила на люди... Дякую за запрошення... Я подумаю. Якщо дозволите, я вам зателефоную...
Георгій прийшов додому у піднесеному стані. Він приліг на ліжко, заплющив очі й спробував відтворити образ Євдокії: її маленьку худорляву постать, смагляву шкіру, ледь помітний східний колорит. У кожного чоловіка в житті є перша жінка. Єва. І не обов'язково вона з'являється на початку життя. Вона може зустрітися йому в середині життя, в кінці, або взагалі не зустрітися ніколи. Георгій відчув, що він її зустрів. Від цієї думки стало тепло і приємно. Він уперше за багато днів заснув спокійно.
Зненацька його розбудив телефон. Георгій зиркнув на годинника. Перша ночі. По автовідповідачу він почув Борисів голос.
— Джордже! Я під твоїм під'їздом. Я знаю, що ти вдома: тут твоя машина. Відкрий мені.
Георгій знехотя підвівся з ліжка, попрямував до дверей і впустив друга.
Вони сиділи на кухні. Борис курив. З ним справді коїлося щось недобре, дивився на Георгія запаленими очима, а руки в нього трусилися.
— Слухай, старий, ми з тобою давно вже знайомі. Я маю до тебе одну делікатну справу, — почав він хрипло. — Хоча ми не найближчі друзі, однак відчуваю, що лише ти мені можеш щось порадити.
Він став м'яти свою спітнілу чуприну.
— Словом, я потрапив у халепу.
— Скочив у гречку? — легковажно пожартував Георгій.
— Не з моїм щастям. Набагато гірше. Набагато. Георгій уважно на нього подивився. Борис був знервований, аж занадто.
— Словом, я випадково... Ні, брешу, не випадково... Словом, я загубив один документ... Думаю, у мене його викрали... Через мою звичайну неохайність...
Георгій закліпав:
— Ну то й що? Усі ми щось губимо...
— Ти не розумієш! Це був документ в одному примірнику!.. Там ідеться про честь «гаранта»...
— Ну то й що! Поняття «честь гаранта» вже давно не