— Єсть, пане джентльмене! — відчеканив той із задоволеною міною.
Очікування дзвоника від Євдокії було просто мукою. Йому весь час увижалося, що деренчить його мобільник, і він гарячково хапався за нього. Однак насправді телефон мовчав. «Може, у неї немає достойного плаття?» — подумав він і занервував.
Узагалі рін страшенно дратувався, коли його дама вдягалася «не в тему». Коли Аліса прийшла в оперу в обтягуючих джинсах до колін і в «топіку», Георгій просто розвернувся і пішов геть з прем'єри. А коли Богдана зі Львова — та, що навчила його робити казкові деруни, — вдяглася в офіційний костюм на веселу новорічну забаву, йому довелося також відмовитися від святкування в приємній компанії.
Цього разу Георгій несподівано збагнув, що йому абсолютно однаково, в чому прийде Євдокія на вечерю. Вік тільки хотів, аби вона прийшла. Однак, здається, їй самій було не все одно...
Вона таки подзвонила. Після світської розмови «ні про що», жінка сказала: «Якщо Ваше запрошення залишається в силі, я готова!» Вона сказала цю фразу таким тоном, неначе все життя те й робила, що ходила у ресторани з майже незнайомими чоловіками. При цьому її інтонація не була штучною. Ось що воно таке — порода. їй не треба прикидатися: саме таким тоном приймали запрошення жінки її роду. Це було в крові.
Георгій чекав її в машині під будинком. Коли вона вийшла з під'їзду, він почервонів: «Я — придурок!» Георгій планував повести її у «Вавилонську вежу». А вдягнена вона була не для цього середньостатистичного ресторану.
Липинський елегантно відкрив їй дверцята, і вона легко сіла. Георгій завів машину і став гарячково думати, куди б податися. Євдокія була у тих самих дорогих черевичках з божевільною квіткою, у «маленькій чорній сукенці», яку колись вигадала Коко Шанель, а на сукенці чіпко сиділа
шаленої краси старовинна застібка. Чорний камінь з голубою ледь помітною смужкою в ажурній золотій оправі. На її руці, на білій, абсолютно білій руці красувався аналогічний перстень.
Тільки «Ландон-клаб», — подумав він і різко розвернувся майже на місці на крутій Тарасівській. Його спортивна машина уміла робити цей трюк.
— Як вам, подобається тут? — спитав Георгій, коли вони вмостилися у зручні фотелі серед строгого британського антуражу.
Здається, він почувався, як хлопчик, який уперше прийшов з дамою в ресторан, хлопчик, який не знає як поводитися і який боїться ляпнути щось зайве.
— Дуже мило, — посміхнулася вона. — Правда... Потім передумала.
— Та ні, нічого.
— Що? — напружився він.
— Дуже стильний заклад. Справді, майже автентичний, щоправда... Вона знову зам'ялася.
— Що «щоправда»?
— Щоправда, з нальотом українського козацького бароко, — закінчила вона свою думку і засміялася. — В нас, українцях, здається, цього не можна викорінити. Козацьке бароко в нас у генах. Георгій новим поглядом подивився на інтер'єр ресторану. Справді, як для британського чоловічого клубу, забагато золотих завитків. Дивно, він на це ніколи не звертав увагу.
— Що будемо їсти? — спитав Георгій, намагаючись відповідати образу англійського джентльмена.
— Оскільки ми тут, то, напевно, стейк з кров'ю, — сказала вона. — А ви?
— Так само! — поспішив запевнити Георгій і мало не вмер з сорому: як легко він відмовився від свого кількарічного вегетаріанства. — А що питимемо?
— Люблю міцні напої. Батько привчив, — знову ж таки розсміялася вона.
Євдокія хмала дуже гарний природний сміх. Георгій зажди заздрив людям, які милозвучно сміялися. У нього і посмішка була не дуже привабливою: губи десь зникали, тож виходило, що він не посміхається, а шкіриться. А сміявся Георгій просто жахливо: він сміявся беззвучно. Він ненавидів свій сміх. Навіть тривалі тренування не наблизили його до успіху. А посмішка, — це велика справа під час ділових і напівприватних зустрічей. Доводилося компенсувати її брак своїм інтелектом. Георгій був змушений виявляти чудеса віртуозності у веденні розмови, коли треба було схилити співрозмовника до потрібного йому рішення. А була б у нього чарівна посмішка, як у Ільчишина або Терьохіна, усе б розв'язувалося утричі легше. Взагалі, спостерігаючи за сучасними політиками, Георгій переконався, що вони не вміють посміхатися, як цього вимагає європейський етикет. Може, тому і Європа їм не посміхається у відповідь. Іміджеві фотографії політичних лідерів під час виборчих кампаній демонструють силувані, кривуваті, нещирі, зубоскальські міни. Це був недолік і Георгієвого іміджу. «Не переживай з цього приводу, синку, — заспокоювала його колись мама. — Шукай собі партнершу з чарівною посмішкою».