Вони сиділи і мовчки дивилися новини.
Георгій скоса поглядав на Бориса. Що з ним сталося? Буквально за кілька тижнів він із самовпевненого чоловіка, в якого завжди все складалося найкращим чином, перетворився на беззахисного звірка, зацькованого і божевільного. Георгій зрозумів: йому не відкараскатися від Бориса і від його проблем. Все одно доведеться розбиратися.
«Чому я? — повторював подумки Георгій, тарабанячи пальцями по столу. — Чому саме тепер?»
Борис довго мовчав. Нарешті сказав дуже серйозно:
— Мені капець.
— Кому ти потрібен? — роздратувався Георгій.
— Мені капець... — повторив той. — Якби ти знав, що в тому документі! — закричав він.
— Ти обіцяв! — гаркнув на нього Георгій. Той покірно замовк.
Вони втупилися у телевізор. На екрані з'явилася група молодиків з татуюваннями. Вони тримали транспаранти, на яких був зображений голий король. Георгій підсилив звук. 1
«Група молодиків називає себе націонал-анархістами...»
— О! А ти казав, що в нас в Україні націонал-анархістів немає, — пирхнув Георгій.
— Принаймні в Міністерстві юстиції вони не зареєстровані. Підпільники чи що? — і собі зацікавився Борис.
— До чого тут голий король?
— Маразм якийсь.
«Націонал-анархісти висловили обурення проти дій Росії щодо Грузії. Своєю акцією вони намагалися збурити громадську свідомість українців проти неоколоніальної політики Росії...
— Хоч хтось в Україні підтримав Грузію, — задумливо сказав Георгій. — Бог нас покарає, їй-бо: ми мовчимо, а через кілька рокІЕ Росія те саме зробить з нами...
— Тіпун тобі на язика! — перехрестився Борис. «Програмою мінімум українського націонал-анархізму
є встановлення на Майдані Незалежності пам'ятника Борису Єльцину — батькові української незалежності. Програма-максимум — руйнація держави як такої», — сказав лідер нової політичної сили Андрій Семенко.
— Слухай, що в світі робиться! — вирячив очі Борис. — Ми з тобою сидимо в парламенті «під куполом», як ті пеньки, а десь — просто на вулиці — з'явилася молода поросль, яка не дає нам дрімати.
«За хуліганські дії порушено кримінальну справу...»
— Що ж вони такого зробили? — замислився уголос Георгій. Однак повідомлення закінчилося.
— Швидше переключай! — скомандував Борис. — Зараз вервечкою будуть новини на інших каналах. Дізнаємося, що ж сталося!
Борис оживився. Однак клацання не допомогло. Жоден канал сюжету про молодих націонал-анархістів не показав.
— Свобода слова! — презирливо процідив крізь зуби Георгій.
— Цензура! — оживився Борис. — У нас це добре виходить! Тільки один канал розбазікався... «Голий король! Голий король!» Що за натяки? Думаю, недовго лишилося жити ліцензії цього каналу...
— Ти хоч приховай у своєму тоні нотки гордощів! — з огидою сказав Георгій.
явзтьА навіщо? Ми вже раз обпеклися під час «касетного скандалу»: самі ж з обуренням розтрубили на увесь світ компромат на себе, а потім втиралися! А тепер ми розумні! Просто нічого не показуємо на телебаченні. Наче нічого й не було!
Георгій знавіснів.
— Слухай, Пупсе, — зненацька згадав він презирливе прізвисько Бориса в університеті. — Щоб більше не смів мені плакатися в жилетку!
Борис посерйознішав:
— Це — система. Це машина. Я сам один із творців цієї машини. Один з її ідеологів і правників. І вона ж, ця машина, мене і роздушить... перемеле своїми жорнами...
І він спробував це зобразити своїми товстими пальцями.
— А щодо Пупса... — хрипло прошипів він — Я на тебе не ображаюсь. Так, я Пупс! Пупс я!!! — закричав він. — Смішний, жалюгідний Пупс! А ти — сноб! Білоручка! Ти своїми аристократичними ручками у білих рукавичках не хочеш робити брудної роботи! Не хочеш маратися! А в політиці так не буває! В політиці треба залізти по лікоть у лайно і побовтатися там! Тоді щось і вийде! От я бовтаюся — уяви собі — бовтаюся! Політика — це великий ярмарок. Тут треба продавати і купувати, інакше — немає сенсу брати в цьому участь. А ти лише ходиш поміж рядами, сховавши руки в кишені, і з презирством споглядаєш покупців і продавців! А це не за правилами ярмаркування! Так не можна! Ти — не політик. Ти лише фантом політика. Ти — лише декорація!
Борис кричав, а Георгій його не перебивав. Він хотів це чути. Хотів. Нарешті розпачливе «Хто ви?», від якого він прокидався мало не щоночі, отримало відповідь.
Георгій уже кілька днів приїжджав до офісу о сьомій ранку і працював дотемна. Атмосфера в офісі суттєво погіршилася. Один Вовка не втрачав оптимізму. Його справа про спадок доньки академіка Трохимовського наближалася до щасливого завершення. Вовці вдалося довести фальсифікацію останнього заповіту померлої, внаслідок чого сім'я «божих одуванчиків» отримала законну частку майна. Грошей вони не мали, однак, за угодою, гонорар становили кілька рідкісних видань з бібліотеки академіка і кілька антикварних речей. Це дуже вигідна угода. Дуже. Крім того, створена Вовкою за кілька років роботи у Георгієвій фірмі мережа клієнтури, а з нею —- і його власне благополуччя, розросталися, мов на дріжджах. Тож Вовка ходив по офісу, насвистуючи своїми пухкенькими губками якісь опереткові мелодії, решта ж співробітників дивилися на нього спідлоба.