Олексій Олексійович, тобто Льошка-маніяк, остаточно розсварився з правозахисницею Ганною Миколаївною. Він з нею не вітався, не спілкувався і взагалі робив вигляд, що її не бачить. Натомість Феміда у Шиньйоні не здавалася. Вона бомбардувала його факсами, записами на автовідповідачі, читала йому лекції з професійної етики під зачиненими дверима його кабінету. Більше, ніж на Льошу-маніяка, така поведінка психологічно діяла на Георгія. Він уже змирився з втратою шаленого гонорару фірмі, який обіцяв пан АП за порятунок панича-паскудника. Змирився з тим, що буде шалений скандал. Пан АП завідував саме тим відділом, який мав безпосереднє відношення до юридичної діяльності Георгієвої фірми, тож клопотів не оберешся.
Настрій був гнітючим. А глянувши на посіріле обличчя Таміли, захотілося просто лізти у петлю. Вона, як ніхто інший, добре знала, що означає для фірми втрата одного впливового клієнта. А тут одразу двоє. Георгій уявляв, як її роздирають суперечливі почуття. Що робити? Що рятувати — честь фірми «Липинський і К» чи її саму? Георгій усіляко уникав зустрічі з нею. Але вони таки зіткнулися віч-на-віч у ліфті офісного центру. Георгій через силу спитав її:
— Ну, як?
Вона видушила із себе:
— Я не хочу мати справу з цим бандитом!
Цієї фрази було достатньо, щоб зрозуміти, що вона із задоволенням відмовила б Антипову у захисті й натомість стала б на бік прокурора.
Отже, все ясно. Якщо Таміла — та Таміла, яка так боролася за процвітання їхньої фірми, — якщо вона жертвує клієнтом, то іншого шляху просто немає.
А всього два клієнти. Втрачаємо обох. Двох грошовитих клієнтів, які б забезпечили фірмі безхмарне існування на
деякий час... Без них фірма може і не «протягнути». Грошей не вистачає, як кисню.
Десяток років тяжкої праці... Не вижили.
А може начхати на сюсі-пусі? Взяти і начхати на етику, закасати рукава і робити чорну роботу. Взяти пристойного хабара, розплатитися з кредиторами і боргами! Чому ні? Чому всім можна, а мені ні? Я сам винен! Розманіжив своїх співробітників, витворюючи атмосферу фальшивої моральності. Працювати треба, а не розпускати нюні! Гроші заробляти! Так і скажу на засіданні! Хоч раз поведу себе як мужчина! Йдеться не просто про долю фірми, а про долю моєї фірми! Моєї! «Липинський і К»! На карту поставлена моя доля. Все! Крапка!»
Георгій зайшов до кабінету. На його столі лежали дві папки. Це досьє на Антипова і на пана АП, що їх йому підготувала Ірина Марківна на основі офіційних і конфіденційних джерел.
«Ціни Вам немає, Старий Ридикюле!» — подумки похвалив він.
«Я знаю!» — з посмішкою, так само подумки відповіла йому Ірина Марківна.
Він, трохи повагавшись, неначе зібравшись із силами, відкрив папку.
«Віталій Антипов, 37 років. Народився в Галичині, в сім'ї «окупантів» (так називають на Західній Україні сім'ї росіян, які перебралися туди з почесною «визвольною» місією у 1939 році). Батько — партійний керівник, мама — перукарка. Одружений. Має прекрасні фізичні дані і нікудишню нервову систему: спить у бронежилеті і страждає від безсоння. Інтелектуальні здібності посередні, зате чудовий природжений інстинкт, який допоміг йому в доволі успішній бізнесовій діяльності. В економічних питаннях несильний, практично всі його справи веде юрист, пов'язаний з ним поки що не з'ясованими зв'язками. Займається нафтою, активно залучає інші сфери — банки, страхові компанії... Розширення бізнесу йде за схемою: скуповування окремих невеличких успішних економічних одиниць. Стиль роботи з партнерами — «кидала». Для досягнення мети не гребує нічим. Завойовує їх насильницьким шляхом (залякуванням, шантажем, збройним нападом або його інсценізацією та ін.)- Вразливе місце — внутрішній психологічний стан: Антипов слабка і беззахисна людина, саме тому застосовує силу як компенсацію своїх психологічних вад».