Мобільник заспівав лезгінку. Він подивився на номер. «Аліса, — визначив він по номеру. — Дзвонить з дому. Невже так важко зрозуміти, що це кінець?» Він відключив телефон, запаркував машину і попрямував на засідання фракції.
Ідучи коридором, зустрів Плюща. Це хороша прикмета. Зустріч один на один з Плющем приносила йому удачу.
— Доброго ранку, Іване Степановичу! — привітався він і протягнув руку.
— Здрастуй, Жорику! — дружньо потиснув йому руку екс-спікер.
Георгій тільки йому дозволяв називати себе Жориком. Тільки з його вуст це звучало не вульгарно. Вони з Іваном Степановичем явно симпатизували один одному. Плющ — це класик української політики. А таких в Україні два — три. А екс-спікеру Георгій імпонував, очевидно, своїм аналітичним мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним гартом, чого так часто бракувало парламентському стаду.
— Слухай, Жорику, я давно хочу тебе спитати, де ти купуєш свої галстуки? — чи то жартома чи то всерйоз спитав Плющ.
«Жартує?»—розмірковував Георгій. Плющ був не таким простим, як здавався на перший погляд.
— У Парижі, — посміхнувся Георгій, — а що? Подобається? Хочете — подарую?
Георгію дуже захотілося в цю ж мить подарувати йому краватку, яку купив за суму, що далеко перевищує середньо-статистичну. Йому здавалося, що це принесло б йому удачу. Однак екс-спікер розсміявся:
— Та мене ж у ній засміють!
Георгій і собі засміявся й пішов далі. По ходу він з підозрою роздивлявся свою краватку від «Пако Рабана». Криваво червоні колечка-бублички, покриті срібними блискітками, на ніжно-голубому фоні. Так, звичайно, вона не стандартна і навіть дещо виклична, але, здається, цілком пристойна.
Георгій побіг, щоб не запізнитися на засідання фракції, і по дорозі зіштовхнувся з Османом Османовим, за паспортом Осман-огли.
— Селям-алейкум, Осман-ага, — на східний манер привітався Георгій.
— Здоровеньки були! — той «відплатив» йому тим же жартом.
Незважаючи на зовнішню «бейську» огрядність, Осман-огли мав маленьку, по-дитячому м'яку ручку. Через неї завжди передавалася потужна енергетика. Саме тому Липинський завжди намагався притримувати її на мить довше.
Османов перевальцем пішов до зали, де засідала його фракція. Георгій дивився йому вслід. Дивний він чоловік. Його називають «монстром» української політики. Осман Османов, або по паспорту Осман-огли, — це втілення східного мистецтва вирішувати справи — негаласливо і мудро. Зовні він здавався дуже неповоротким, однак це було оманливе відчуття: варто було йому, спадковому кочівнику, «опинитися на коні», тобто зайнятися справою, в якій був кровно зацікавлений, як у ньому з'являлася блискавичність рішень, влучність ударів по супротивнику і несподіваність комбінацій.
— Привіт, Джордже, — вивів його із заціпеніння Діма Білоцерківський, його колишній однокурсник. З ним Георгій не любив ручкатися: не тому, що той був по життю панським холуєм і бездоганно володів методикою ґешефту, —це його вибір, і він має на нього право, а тому що через рукопотиснення Білоцерківський вампірив.
— Здоров! — привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції.
У дверях він зіштовхнувся з Ільчишиним. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати.
— Що там? — спитав Липинський, указавши порухом голови на двері, за якими відбувалося засідання фракції.
— Дерибан! — засміявся той у відповідь. Георгій посміхнувся: любив він цього хлопця.
Липинський зайшов у зал засідань і вдихнув запах дерибана. Сьогодні ділили комітети. Запах дерибана ні з чим не можна сплутати: запах кількох десятків зіпрілих чоловічих тіл, що виривався з парника їхніх темних костюмів: одні депутати пітніли, намагаючись увірвати найласіший шмат, інші пітніли від усвідомлення того, що в цій дельожці їм нічого не дістанеться.