— Невже ти думаєш, що оті пацанські вибрики мають якесь серйозне підґрунтя?
— Щодо них конкретно я нічого не знаю. Але те, що у нас десь підпільно діє якась анархістська група — не виключаю. Причому, ці хлопці чи дівчата — найпалкіші в країні патріоти, які просто фанатично люблять Україну і щиро вірять, що треба руйнувати цю порочну державу...
«Мої слова... — із здивуванням відзначив Георгій. — Невже і я — анархіст? От комедія!»
— Не лякай мене, Борисе! — втрутився в розмову Ромко. — Ми так тяжко здобули свою незалежність!
— Ми? Тяжко? Не сміши курей! Та якби не Єльцин, то ми й досі сиділи б у великій... Сам знаєш, в чому. Спробували б при царі-батюшці Путіні здобути свою незалежність! Дулю з маком! Оті молоді пацани... як їх там?.. Націонал-анархісти... Ну й назву собі вигадали!.. Вони таки мають клепку в голові. І справді, чому б не поставити Єльцину пам'ятник у центрі Києва? — Ти що варнякаєш? — спалахнув Ромко. — Ти знаєш, скільки крові пролилося за всю історію у боротьбі за незалежність!
— Ромку, історію треба читати в першоджерелах, у документах, а не з праць істориків-міфотворців. Вони тобі ще й не таке розкажуть! А насправді, візьмеш документики і спостерігаєш, як ці українці воюють-воюють, кров проливають, добиваються свого, а потім сідають за чарку горілки і думають: а що, власне, з нею робити, з цією перемогою, га?
— Так, ти й справді цинік! — констатував Ромко.
— Я — не цинік. Я — реаліст.
Георгій спробував перевести розмову на тему, яка його цікавила найбільше:
— Слухайте, а що може бути слушного в ідеї анархізму? Як сьогодні можна без держави?
— Ти мене питаєш? Я не знаю. Ти краще їх спитай! Своїх націонал-анархістів! — відрізав Борис.
«Своїх! Дуже влучно! — Георгій подумки подякував Борисові за підказку. — І справді: чому не піти до Євдокії і чесно її спитати: навіщо це їй? І в чому сенс їхньої затії? І головне — дізнатися: чи, бува, не хотіла вона використати мене для прикриття... Якщо так, то це дуже прикро...»
Тим часом Борис і Ромко вже помирилися. Вони сиділи, обнявшись, і вели чоловічі розмови про тенісний турнір, про машини, про футбол, про рибалку... Георгій, щоб не витрачати часу на пусті балачки, періодично закидав у пральну машину брудні речі, витягав чисті і прасував свої сорочки.
Борис, спостерігаючи за доведеними до автоматизму рухами Георгія, врешті-решт прорік:
—Тепер я бачу бодай одну вигоду сімейного життя: цими бабськими справами я вдома не займаюся!
— Це аж ніяк не бабські справи, — заперечив Георгій. — Справжній джентльмен повинен уміти робити все. І робити це завжди. Не довіряти нікому... за винятком критичних моментів...
— А якщо ці критичні моменти і не припиняються? — поцікавився Борис.
Георгій на це нічого не відповів, зате подумав: «Тобі б мої проблеми!»
Риба розморозилася, і поки Ромко її готував, у всіх поступово запрацювали слинні залози.
— Якого судака я вчора приготував у своєму ресторані! — Ромко прицмокнув губами.
— Навіщо тобі це? — питав Борис. — Навіщо тобі, власнику ресторану, ще й готувати?
— Я дуже рідко готую. Для друзів або коли є натхнення... Ви навіть уявити собі не можете, що я можу витворити, коли в мене є настрій! Якби не ці «пожирачі», які щодня мене об'їдають на шару, мій ресторан мав би європейський клас!
Здається, Ромко знову сам собі наступив на болючий мозоль.
— Ну скажіть ви, обидва, мені особисто, — розпачливо голосив він. — Чому ви не даєте мені чесно заробити гроші? Чому я повинен крутити задом, щоб обдурити вас? Скажіть мені: на дідька мені така держава? Як дізнаюся, де знайти цю вашу партію націонал-анархістів, я сам туди запишуся!
«Ще один божевільний!» — подумав Георгій.
— Хочу напитися, — сказав Борис. — Коли бачиш, що вся твоя робота не потрібна тим, для кого ти її робиш, хочеться напитися і повіситися!
Ромко налив йому в чарку і поплескав по плечу. Георгій дивився на Ромка й Бориса з цікавістю: колись вони познайомилися у нього вдома і відразу здружилися, немов прикипіли один до одного. Вони, як наша держава і народ: народ ненавидить державу, однак, як пес, прикипів до господаря. А держава... Що держава? А держава, як той недолугий господар: пхає носаками свого вірного пса під боки за те, що його сусіди роблять з ним, тобто господарем, те саме...
Була перша година ночі. Борис і Ромко сиділи в Георгієвій вітальні на шкіряному кремовому дивані і, поклавши ноги на інкрустований журнальний столик, співали:
«Ти і я — дружна сім'я,
Ти — машина, і я — машина...»
Подзвонив телефон. Сп'янілі Борис і Ромко водночас сказали один одному «Моя!», маючи на увазі своїх дружин.