Георгій розглядав присутніх. Це товариство не було подібне на безтурботних махновців з Гуляйполя. Він підійшов до найближчого і простягнув руку. «Георгій!» — представився він. Перед ним стояв бородань (може, священик?) з теплою і сухою рукою. Потиск його руки був покірним і ніжним, немов дотик метелика. «Розстригай» — назвався він. Псевдонім чи що? А може, підпільне прізвисько?
Далі стояв молодий красень з виглядом фаната-царевбив-ці. Він стояв розправивши плечі, гордо піднісши голову, розставивши ноги і тримаючи руки на широкому шкіряному ремені, який обхопив його тонку талію. Він ледь торкнувся Георгієвої руки, немов уникаючи потиску. Рука його була тонка і легка. «Студент!» — представився він. Так, тут усі з псевдонімами.
Далі припіднявся зі стільця худорлявий чоловік з виглядом хворого на виразку шлунку або туберкульоз. Потиснувши Георгієву руку, він закашлявся. «Професор», — видушив він із себе крізь кашель. Професор мав зовнішність старого мудрого вчителя.
Потім черга дійшла до невисокого чоловіка із гострими рисами обличчя. «Аміко!» — виклично сказав він, аж Георгій здригнувся. Аміко до кісток пронизав Липинського гострим поглядом, аж у нього пробігли хмурашки поза шкірою, «їхній вожак, чи що?» Його потиск руки був жорстким і таїв у собі якусь погрозу.
За ним устав літній чоловік зі світлими, майже Ісусів-ськими очима. «Іван Самійлович або просто Дід». Георгій навіть зробив порух, щоб схилитися перед ним, проте в останню мить схаменувся.
Останнім стояв здоровань, що представився «Сидором». Рука в нього була велика і сильна. Рука охоронця.
Євдокія уважно спостерігала за сценою чоловічого знайомства.
— Із чим ти, до нас прийшов? — нарешті спитала вона Георгія. — З благою вістю... — пожартував він і перелякався: це видалося йому святотатством, адже зараз він скаже їм усю правду. Він іще раз обвів чоловіків поглядом і повідомив:
— У вас на хвості сидить служба безпеки.
Чоловіки перезирнулися і втупилися в Євдокію. Вона знизала плечима:
— Невже це новина? — зневажливо заявила вона. Георгій кахикнув.
Чоловіки одночасно повернули шиї і подивилися на Георгія.
— Вони вже давно вас вичислили, — пояснив він. — Не питайте: я не знаю як. Я прийшов, бо... — він розгубився. — Бо хочу сам у всьому розібратися...
— А хто тобі дав право? — спитав викличним тоном Студент із зовнішністю фаната-царевбивці.
Георгій замислився. «А й справді: хто йому дав право стромляти носа в чужі справи? Та й навіщо мені це? Взагалі-то я прийшов до Євдокії. Як до жінки. І я зовсім не розраховував на безглузду дискусію».
— Ну, то я пішов! — примирливо промовив він. — Вибачте, що потурбував!
Він і справді вже попрямував до виходу, аж тут озвався Професор, той, що дуже подібний до чахоточного різночинця:
— Стій!
Георгій з тону зрозумів, хто тут головний.
— Поговорімо!
Липинський обернувся. Професор припинявся з крісла і відразу ж опустився. Георгій спостеріг, що той сидить на хутряній підстилці, незважаючи на те, що за вікном літо.
Липинський стояв перед цією групкою чоловіків і почував себе ніяково у своєму костюмі за тисячу доларів, сорочці за сто доларів і черевиках ручної роботи. Він уперше в житті відчував, що його стильність абсолютно безглузда у цьому житті. Тим паче тут. А зараз вона взагалі працювала проти нього.
Члени таємної групи промовисто дивилися на нього. В їхніх поглядах читалося: що ти можеш розуміти про нас? Ти, що носиш ці дорогі й абсолютно нефункційні речі? Ти, що можеш витрачати такі шалені гроші на щось матеріальне? Ти, що з жиру бісишся і не знаєш, що на себе начепити! Як можеш ти, денді, розумітися на тому, що є свобода, а що є справедливість?
«Краще мені було б піти звідси. Нічого доброго для себе я звідсіля не винесу. Мені не до вподоби ця похмура компанія», — говорив собі подумки Георгій.
— Ти можеш поставити нам запитання, які тебе цікавлять, — хрипким тоном дозволив Професор і закашлявся.
Георгію не лишалося нічого іншого, як прийняти правила гри.
— Вас багато? — спитав він.