— Небагато, всього кілька тисяч. «Ого!»
— Ви вважаєте тероризм прийнятним?
— Ми не терористи.
— А хто ж ви?
— «Асенізатори суспільства».
— Ви вважаєте нормальним, коли гинуть невинні люди?
— Ні. Ми намагаємося уникати цього. Однак ми — фаталісти. Наші дії спрямовані проти конкретних людей, державців, яких ми вважаємо злочинцями. Якщо випадково загинуть невинні люди, то це фатум.
— Ви віруючі?
— Звичайно. Фанатично віруючі.
— І що каже з цього приводу Святе письмо?
— Це хрестовий похід.
— Проти держави?
— Так.
— Припустимо, ви домоглися свого: ви зруйнували державу. Що потім? — Зруйнувати державу — неможливо. Ми тільки руйнуємо її.
— Не розумію.
— Важливий лише сам процес. У даному випадку процес руйнації.
— Що він дає?
— Відчуття свободи.
— Кому?
— Народу.
— Як ви собі уявляєте процес руйнації держави?
— Педантичне знищення всіх представників і символів влади.
— На їх місце прийдуть інші.
— Я ж сказав: важливий сам процес.
— До чого тут свобода?
— Акт знищення представників чи символів влади викликає сум'яття у самій структурі влади. Народ відразу ж користається цим сум'яттям і бодай деякий час має свободу дій.
— Ви вважаєте себе патріотами?
— Так.
— Але ж руйнуючи державу, ви автоматично ставите під загрозу її незалежність? Ваші дії, ослаблюючи свою державу, створюють передумови включення її до складу могутнішої держави.
— Тепер не ті часи. Крім того, у нашому списку «точкових ударів» — представники не тільки України, а й можновладці-сусіди.
— Ви усвідомлюєте, що ви — злочинці?
— Наші вчинки можуть оцінити лише наші правнуки. Георгій відчув, що в нього мокре чоло. Він поліз шукати
хусточку в кишені і не знайшов. Краплина поту стекла по його обличчю на білосніжний комір дорогої сорочки.
Його переповнювало тільки одне бажання: втекти звідси і забути все, що він тут почув. Однак ноги неначе вросли в підлогу.
— Хто ви всі? — ковтнув він слину.
— Ми всі — твоєї крові. Ми всі нащадки колишньої української еліти.
— Що вам поганого зробила ця держава?
— Кожна держава є антиморальною за своєю суттю, оскільки обмежує людську свободу. Однак одні держави — меншою мірою, інші — більшою. Наша держава якраз є надто аморальною.
— Різдвяна акція — це серйозно?
— Так. Це різдвяний подарунок українському народу... Георгій обвів усіх поглядом. Перед ним сиділи зазомбо-
вані люди.
— Мені треба йти! — різко сказав він. Професор припіднявся.
— Я відповів на всі твої запитання. Тепер твоя черга. Георгій не мав сили опиратися. Слабкий голос тримав
його у тенетах.
— Що таке свобода?
Перше, що спало Георгію на думку, — це марксове «усвідомлена необхідність». Однак це б прозвучало надто смішно в нинішній ситуації.
— Не знаю... — сказав він після певної паузи. — Ти відчуваєш себе вільним?
— Не знаю...
— Що треба зробити, щоб людина почувалася вільною? Георгій мовчав. Він відчував, що програв цей словесний поєдинок. А мав би виграти. Він повинен був, це його моральний обов'язок... Він мусив переконати їх, запобігти можливим нещастям.
Він обдумував, як правильно повести дискусію далі. Тим часом Професор звернувся до нього з проханням:
— Георгію, ми тебе просимо особисто взятися за оборону в суді нашого колеги, який потрапив туди зі своєї дурості на акції «Голий король». Чув про таку? Його треба витягти з в'язниці. Візьмешся?
«Тільки цього не вистачало!» — подумки закричав Георгій. Але вголос цілком несподівано для себе погодився:
— Візьмуся! Я дам хорошого адвоката. «Він мене що — загіпнотизував?»
Георгій безпорадно обернувся. За його спиною стояла Євдокія. Вона привітно посміхалася. Йому стало легше.
— Розслабся, — сказала вона.— Це класні хлопці! «Нічого собі «класні»! Убивці, терористи, злочинці...» — Вони — не злочинці. Вони — патріоти, — усміхалася Євдокія.
— Убивати — це не злочин?
Єва була готова до цього запитання.
— Робін Гуд був злочинцем? Кармелюк — теж? А Довбуш? Де-юре — так, а де-факто — ні. Цікаво, чи були вони патріотами? Так? Ні? Чому ж тоді історія саме з них робить героїв? Чому історія мовчить про тих, хто став їхніми жертвами?
— Сьогодні інший час... — невпевнено сказав Георгій. — Ми маємо свою, незалежну правову державу...
Він це сказав і почервонів. Напевно, слово «правову» не слід було вживати у цьому товаристві. Він підняв очі і подивився на Професора. «Так і є. Ляпнув дурницю! Треба якось зам'яти цю незручність».