Липинського просто бісило, що він увесь час «цілком випадково» опинявся на їхніх засіданнях і так само «цілком випадково» ставав посвяченим у їхні таємниці, чи пак «таємниці». Він відчував, що ці «збіги» насправді були добре спланованими акціями і мали на меті повідомити Георгія про щось. Але з якою метою, він не розумів.
Одного разу він так само «цілком випадково» опинився на засіданні, де йшлося про «різдвяну акцію». Як з'ясувалося, вона зовсім не мала на меті висадити в повітря Марийський палац з тисячею невинних людей і десятком винуватців. Готувався акт проти лише однієї особи. Однак статися це мало на очах у тисячі очевидців (для яких це мало стати хорошим уроком) і мільйонів телеглядачів (для яких він повинен був стати справжнім політично-гладіаторським шоу). Члени угруповання вважали це першою великою акцією і тому готувалися до неї ретельно. Чи, може, «ритуально»? Георгій перебував у невіданні. Ідея прилюдного вбивства можновладця була настільки безглуздою і нереальною, що це на деякий час упевнило Липинського в несерйозності націонал-анархістів. Царевбивські ідеї були не просто історичним анахронізмом, а цілковитим абсурдом.
Був у націонал-анархістів свій «чорний список». Як зрозумів Георгій, туди входили не лише українці, а й представники інших держав, — всі ті, хто завинив перед Україною.
Придивляючись до націонал-анархістів, Липинський не міг визначити, хто з них головний. Часом здавалося, що це Професор. Аміко кілька разів назвав його расігіпо, тобто хресним батьком. Проте все-таки відчувалося, що десь існує саро сіі ШШ сарі, тобто бос босів, якому вся ця затія з націонал-анархізмом дуже подобається. Однак на сто відсотків Георгій не був упевнений.
Професор мав дар магічного впливу на співрозмовника. Може, й не на всіх, однак на Георгія він дуже потужно впливав. «Заманюючи» його в тенета розмови завдяки улюбленій для Георгія темі історії, він намагався підвести його до ідеї націонал-анархізму як найбільш гуманістичної на нинішньому етапі історичного поступу України.
Так, скажімо, він дуже цікаво розповідав про алгоритм української історії, про те, що після кожного історичного піднесення обов'язково іде етап «руїни». І що саме тепер ця руїна і є, і кращого найближчих! часом не передбачається. І від лідера, який би він не був геніальний, нічого не залежить. Історія сама повинна «втихомиритися», а народ «визріти» для нового етапу. Суспільство перебродить, і все стабілізується. Треба лише, щоб «нагорі» не опинялися безвольні нікчеми, політичні невдахи і «брехливі гетьманчики», які спричинять справжню руйнацію України. Саме для цього потрібна регулярна санація влади. Лише тоді після «руїни» прийде етап нового піднесення.
Професор доводив, що через п'ятдесят років суспільство буде згадувати політиків періоду «руїни» з особливою зневагою, як роблять це щодо першої «руїни» в історії України — періоду «міжусобиць» в добу Русі, і щодо періоду постхмельниччини — часу регулярної ротації «гетьман-чиків», які опинилися на своєму місці цілком випадково і які сіяли розбрат і ненависть один до одного, не зробивши для і без того розтерзаної Україні та її народу нічого путнього. І саме тому Професор не рекомендував однодумцям Георгія рватися до влади, ч-.
Липинський, погоджуючись із Професором щодо «руїни», не був певним щодо доцільності радикальної «санації» влади, на що його опонент мав аргумент: «Якщо не санувати владу, вона сануватиме народ». На це Георгій не мав що сказати. І від усвідомлення правоти Професора йому ставало ще неприємніше.
Розстригай справді виявився священиком, як визначив його для себе Георгій під час першої зустрічі. Щоправда, як і свідчило його прізвисько, він був служителем церкви у минулому. Він був цікавим співрозмовником, обґрунтовував моральність вчинків націонал-анархістів з теологічної точки зору, називаючи їхні дії нічим іншим, як хрестовим походом.
— Сьогодні у світі настає черговий етап навернення атеїстів до віри, — казав він. — Не примусове, а за їхнім же бажанням. Православна християнська церква тут пасе задніх. Треба боротися за кожного віруючого, вона ж натомість відлякує їх своєю обрядовою анахронічністю і середньовічною нетерпимістю до свободи духу. Народ повалив туди, де радо вітають їх, релігійних невігласів у джинсах, без хусток, але з палким бажанням поспілкуватися з Богом напряму, — до протестантських церков. Однак найстрашніше не те. Найстрашніше — це те, що поступово відбувається зрощення або принаймні зближення на меркантильній базі церкви і влади. Коли найвищий церковнослужитель вихваляє найбільшого в країні бандита, який купує собі індульгенцію за «партвнесок», себто за пожертву церкві, Ісус здригається, і з його очей стікає кривава сльоза.