Ще були Дід і молодик Сидір. Вони чи не найбільше мовчали на засіданнях націонал-анархістів. Георгій визначив для себе, що Сидір — виконавець спеціальних замовлень... А ось Дід... Це була загадкова фігура. На перший погляд, він не виконував ніяких конкретних функцій, а з іншого... Георгія насторожував зоровий контакт, який він установлював з людьми, коли йшлося про помсту.
Ще одна загадкова особа націонал-анархістської компанії— сама Євдокія. При Георгієві вона почувалася дещо скутою, завжди опинялася поза полем його зору. Однак двічі він спостеріг ситуацію, яка його змусила замислитися. Йому здавалося, що на Євдокію очікувально дивляться саме в той момент, коли йдеться про остаточне рішення. Чи це йому тільки ввижалося?
Так чи інакше, але Георгій вважав свій зв'язок з тим божевільним угрупованням тимчасовим, тож чекав дня, коли син Професора вийде на свободу.
Що таке свобода для українця? Слово «свобода» увійшло в український розмовний лексикон доволі пізно. Для нього більш звичним було слово «воля». «Воля» — це право робити те, що волиш, тобто що любиш. А ще в українському народному словнику були два такі словечка, як «вольності» та «вільготи». Щоб зрозуміти українське розуміння свободи, треба розшифрувати, що означають ці два суто українських слова, а точніше, що вони означали: а означали вони право українців селитися там, де вони забажають, орати ті землі, які вони забажають, будуватися там, де вони забажають, порядкувати так, як вони забажають, а ще — зверніть увагу — при цьому всьому не платити податків (!!!). Так, не платити податків. Звичайно, за це вони згодні час від часу воювати, звичайно, якщо це приносить для них певні трофеї.
Ідея «вільгот» і «вольностей» доводить, що українці не створені для державного порядку. Вони створені для анархії. А щоб зуміти управляти анархічними українцями, треба знати кілька речей.
Перша річ: не винаходити для всієї України єдину управлінську модель, ослабити централізацію, поставити акценти на місцевому самоврядуванні..
Друга річ: мінімалізувати податки — дайте їм розбагатіти, тоді й держава розбагатіє. Українці — не росіяни, які дозволяють спершу державі розбагатіти, а потім, як Бог дасть, і самим. Тут діє обернене правило: спершу дай українцеві, а лиш потім можеш брати в нього.
Третя річ: пам'ятати про три речі, які добре роблять українці.
У парламенті, здається, все також відповідало історичному етапові «руїни»: що б там не робилося, хоч і здавалося в певний момент чимось важливим, буквально через кілька
днів втрачало будь-який сенс і виявлялося даремною і безглуздою тратою сил, паперу, грошей та інтелекту. Липинський знав напевно, що парламент — не найгірша гілка влади. Вона, передусім завдяки існуванню мажоритарних округів, просто змушена мати контакт з народом, який тепер називається модними словами «елєкторат» та «виборці», чого не мають ані Адміністрація Президента, ані Кабінет Міністрів.
Узагалі, в українській політиці є свій «любовний трикутник» або навіть «чотирикутник»: вона (тобто пропрезидент-ська група фракцій) любить Його (тобто президента) і люто ненавидить їх (тобто опозиційні фракції), які не люблять Його; а ще Вона (пропрезидентська група фракцій) не любить, проте терпить Його (Кабінет Міністрів), яка, в свою чергу, також любить Його, а Він любить тільки себе, хоча прилюдно б'є себе в груди, що любить український народ. Ось така проста арифметика «любові» по-українськи.
«Руїна» таки дається взнаки: все, що не робиться, потрапляє на смітник історії. Депутат Млинченко, лікар за фахом, називає це законодавчим «дисбактеріозом»: закони, президентські укази, розпорядження Кабінету Міністрів — ці продукти законотворчості, законотворча «їжа», потрапляючи до шлунку та інших органів, де має відбуватися травлення, тобто в суспільство, — не може перетравитися, бо немає відповідних корисних «бактерій», тобто суспільних умов, які здатні перетравити цю їжу, тож вона, тобто законотворча продукція, майже в незмінному вигляді виходить в унітаз історії.