— На окрузі.
—- Значить, все-таки тікаєш зі столиці?
— Я буду зі своїми виборцями на мітингу!..
— Тобто не тут. Ось це і є типова поведінка ляльки-неваляшки: я з вами, а одночасно не з вами! А поки ви, демократи, будете хитатися, ми, «більшовики», вас так обставимо, що ви не встигнете отямитися, як будете сидіти у великій калюжі!
— Це ще хто сидітиме! — запінився Іван.
— Ви — програли, — сказав Борис. — Це кажу вам я — «гарант гаранта». Ми будемо вас по 1одному, як прищі, видушувати з української політики. І ми при цьому не гребуватимемо ніякими засобами! Запам'ятайте це! Ми будь-якою ціною утримаємо владу і ні за що не віддамо її таким, як ви!
Дрібонький Іван Кащук кинувся на дебелого Бориса і став гамселити його своїми маленькими кулачками, однак, здається, це діяло на того не більше, аніж комарині укуси.
Липинський знехотя кинувся розбороняти їх:
— Політичні дискусії і бійку лишіть для трибуни. На фоні відеокамер це виглядає ефектніше.
Борис та Іван важко відсапувалися. Георгій роздивлявся свої нігті.
— А ти... — захекано прошипів Бородач. — Ти чого мовчиш?
— Знаєш, Борисе, у чому твоя проблема... Точніше, у чому ваша, «більшовицька», проблема? Від вас усіх тхне за кілометр...
Георгій поїхав додому, до своєї проблемної жінки.
Євдокія зустріла його дуже привітно: сьогодні Ганна Миколаївна остаточно визволила із СІЗО молодого анархіста Дикого, сина Професора.
— Сподіваюся, це вже остання справа, яка єднала нас із націонал-анархізмом, — наголошуючи кожне слово, сказав за вечерею Георгій.
У Євдокії зіпсувався настрій. Однак вона кивнула головою:
— Я ж обіцяла...
Липинський одразу ж пожалів про сказане. Останнім часом стосунки з цією жінкою його цікавили понад усе. Тож не треба було роз'ятрювати і без того болючої рани.
— Що твої збираються робити 16-го вересня? — спитав Георгій, щоб якось пом'якшити ситуацію.
— Це не наша акція... — трохи оживилася Євдокія.
— Не наша... — повторив Георгій з певним напруженням. Йому було неприємно, що вона все ще зараховує себе до них. Однак процес розлучення з ідеєю буде досить болючим для обох, і не виключено, тривалим у часі.
Тим часом Євдокія продовжувала:
— Це безглузда акція. Вона нікому не потрібна і не має шансів на успіх. Українців неможливо «підняти». Революція — це не українське поняття. Українська зброя — хитрість і точкові удари. Навіть незалежність українці отримали не в кривавій масовій боротьбі, а в кулуарах. Не можна народ піднімати на протест. Це аморально. Аморально настроювати народ на агресію. Аморально змушувати народ воювати. Аморально примушувати народ робити чорну політичну роботу. Чорну політичну роботу повинні робити вибрані. І фахівці своєї справи. Удар має бути одиничним і точним. Удар повинен влучати в ціль.
Липинський похолов. Його налякало не те, що вона сказала, і навіть не те, як це вона сказала, хоча й це було досить страшно. Його налякав він сам і його несамовите бажання. «Знову?» — злякався він себе і спробував опанувати своїми почуттями. Він хотів її, Єву, в цю мить, негайно. Бажання розривало його.
«А може, це і є любов?» — постало в його голові банальне запитання.
— Ти так говориш, — опанував собою Георгій, — неначе таємно від мене продовжуєш з ними зустрічатися.
— Твої підозри безпідставні. Я вмію тримати слово! — роздратувалася вона і вийшла з кухні.
Липинський вилаяв себе.
«Навіщо я чіпляюся до неї? Чого я домагаюся? А якщо вона піде?.. Що я робитиму? Я не можу без неї. Вона мені потрібна. Назавжди. В ній є якась енергетика. Потужна. Космічна. Майже містична. Вона примушує мене забути про все. Навіть про закон. І вона заради мене також готова на все. На все. Навіть на...» Георгій відігнав від себе неприємні думки про Антипова. Євдокія від самих початків їхнього спілкування встановила своє право мати таємниці і табу на їх оприлюднення.
Георгій зайшов до вітальні. Єва дивилася новини і водночас проглядала по інтернету «Українську правду». Липинський спостерігав за нею. Це останнім часом стало його найулюбленішою справою. По телевізору хтось згадав «касетний скандал», вона ледь помітно скривилася. Це тривало лише мить, після якої вона знов утупилася в екран комп'ютера.
— А як ви ставитеся до «касетного скандалу»? — спитав «під руку» Георгій.
— Негативно. Бруд треба ліквідовувати, а не виносити з хати!
— А кого з політиків ви поважаєте?
— Тебе.
Георгій прикипів до неї очима: вона іронізує чи каже правду? Як завжди, це було неможливо визначити.