— Я серйозно, — сказав Липинський.
— Одколи ти став цікавитися націонал-анархізмом? — посміхнулася вона. На щастя, в її очах не було сарказму, який так зачіпав Георгія.
— Мені просто цікаво. Емпірично.
— Я ж казала тобі: ми чогось варті.
Зненацька вона, неначе блискавично прийнявши рішення, рвучко піднялася з місця і сіла біля Георгія на дивані.
— Хочеш очолити нашу групу?
Георгію від несподіванки перехопило подих. Він інстинктивно схопився за горло.
— Не відповідай нічого, — поспішила сказати Євдокія. — Послухай мене і подумай.
Гаряча куля закалаталася в грудній клітинці Липинсь-кого.
— Ти хоч і належиш до однієї поважної і не найгіршої політичної сили, та, власне, ти одинак. Від тебе нічого не залежить. Ти один не можеш змінити хід історії.
«А я й не маю таких амбіційних планів!» — заперечив подумки Георгій.
— Хіба ти не бачиш, хто входить до нашої групи? Я — Ханенкова, далі Величко, Вишневецький, Орлик, Браниць-кий...
— Справжні? — перебив її Георгій з сарказмом.
— Так.
— Як ти можеш вірити в ідеальність генеалогічної лінії? Як? Генеалогія — це ж не еволюція, це постійна трансформація.
— Згодна. Але більше шансів зробити щось путнє у нашому житті має людина з генами Вишневецького, хай навіть і дещо попсованими.
— Цікаво, а Сидір — також спадковий аристократ? — згадав Георгій здорованя із зовсім неінтелектуальним обличчям.
— За іронією долі зш має прізвище Граб'янка... Георгій підхопився з дивана. Він нервував.
— Хто це підбирав вашу групу за прізвищами? Хто цим займався?
— Я, — спокійно відповіла Євдокія. її голос нагадував тон Снігової Королеви.
Єва продовжувала:
— Якби нашу організацію підкріпити двома-трьома такими, як ти, ми могли б скласти гідну противагу масонській ложі Святого Станіслава, куди входять ті, хто вважає себе елітою, — вона хрипко засміялася, — українською елітою...
Георгій задихався. Вона знала те, що знає не кожен політик в Україні. Він закричав на Євдокію:
— Невже ти не розумієш, що українська еліта — це міф? Українці — сільська нація, яка ненавиділа тих, хто виділявся із загальної маси. В нас не було королів, царів, лордів, баронів і графів! А князі були не українцями. Розумієш — не-у-кра-їн-ця-ми! Вишневецькі, Браницькі і... хто там іще! А гетьмани, тобто ті, хто себе називав ними, — це в основному звичайні сільські хлопці, які виявилися прудкішими і хитрішими від інших звичайних сільських хлопців і зробилися «панами з Іванів»... Невже ти цього не усвідомлюєш? А як тільки хтось виривався із своєї сільської хатини на світ божий, то вже на-зав-жди відривався від неї і починав вкладати усі свої таланти і* природжену інтелектуальність в розбудову чужих держав. А тут, на цій землі, завжди правили чужі! Розумієш — чужі: росіяни, поляки, австріяки, молдавани, євреї — чу-жі! І так буде завжди в цій задрипаній Україні! Завжди!
Євдокія стояла приголомшена. Вона наблизилася до нього впритул і прошипіла йому в обличчя:
— Ми повинні воскреснути... Воскреснути з мертвих... Ми — це справжня українська еліта! Ми завжди були! Ми є! І ми будемо завжди! Навіть працюючи на чужі держави, все одно ми залишалися українською елітою! Ми повинні стати господарями на своїй землі... Чуєш? Ми, а не вони! Не чужинці, що порядкують на нашій землі, не безпорадні селюки, а ми — розумієш? Ми!
Липинський різко розвернувся і рушив до себе в кабінет, однак згадав, що там робить уроки малий Георгій. Тоді він повернув до спальні, однак запах Євдокії прогнав його звідти. Йому не лишалось нічого іншого, як піти на кухню...
Голова була порожня. Він увесь був немов випотрошений. Ні нутрощів, ні почуттів. Одна порожнеча.
Невідомо, скільки він так просидів, нічого не відчуваючи, нічого не думаючи.
До кухні зайшов малий Георгій. Він подивився на нього своїми сумними очима і попросив:
— Пограйте зі мною в шахи, будь-ласка! Георгій подивився на нього незрячим поглядом. Хлопчик повторив запитання. Георгій оговтався.
«У шахи? Зараз? У годину ночі? Які шахи? Після того, що трапилося? Що за безглуздя!»
Липинський, мов зазомбований поглядом хлопчика, безсило кивнув.
Узагалі він терпіти не міг грати в шахи із слабкими партнерами. Однак... Однак чомусь несподівано він пригадав себе в дитинстві. Його батько годинами просиджував в університетському парку за шахами, однак коли син підходив до нього з проханням зіграти партію, той роздратовано відмахувався.
Георгій не відмахнувся. Він запросив Євиного сина до столу і почав гру. Побачив, як світяться очі у хлопчика від того, що з ним дорослий грає в шахи на рівних, і сам почав оживати. Відчув, як у нього вливаються сили, якась свіжа