Георгій заїхав на роботу. Він сидів у своєму кабінеті на гвинтовому кріслі і, погойдуючись у ньому вліво-вправо, дивився у вікно.
«Я стан}' батьком. Я стану батьком дитини Євдокії. Тільки Євдокії. Цієї небезпечної, але обожнюваної мною жінки. Я люблю її і водночас боюся...»
До кабінету ввійшла Ірина Марківна. На підносі стояв пахучий чай з материнки.
— А це що? — неуважно спитав Георгій, вказуючи на вазу, де стояли надзвичайно свіжі патлаті рожеві хризантеми.
— Вам це сьогодні знадобиться, — лукаво посміхнулася вона.
«Всюдисущий Старий Ридикюль!» — подумав він.
«Так точно, шефе!» — відрапортувала вона подумки.
Георгій включив комп'ютер і став проглядати інтернет-видання. Він намагався з'ясувати, де міг загинути Студент. Жоден сайт не висвічував жодної події, яка могла тим чи іншим чином бути пов'язаною з націонал-анархістами.
Георгій зайшов до кабінету Льошки-маніяка. Він якраз посилено працював над новою справою.
Георгій невпевнено затупцяв на порозі. Він хотів розпитати його щодо Пупця — чи живий він чи ні.
— Ви щось хотіли, Георгію Андрійовичу?
— Ні.
— А що?
— Та так, нічого.
Льошка підозріливо поглянув на шефа білими очима, проте нічого більше не спитав.
Так нічого і не з'ясувавши, Георгій поїхав на післяобіднє засідання до парламенту.
Повз нього пробіг Білоцерківський. Той на ходу протягнув йому руку, Георгій потис її і притримав на мить, щоб запитати щодо ордену святого Станіслава, членом якого, подейкували, він був. Той слухняно зупинився, однак Липинський передумав розпитувати. Натомість Діма спитав:
— Уже знаєш? Георгій похолов.
— Що саме?
— Сьогодні у Москві вбито журналіста Леонтова. Георгій відчув, що у нього на лобі виступили краплини.
Білоцерківський з підозрою подивився на нього:
— Чого ти так розпереживався за цього українофоба?
— Я себе погано почуваю, — збрехав Георгій.
Він протискувався крізь гурт депутатів, помічників і журналістів, не реагуючи ні на привітання, ні на компліменти, ні на пропозицію дати інтерв'ю. Йому треба було зосередитися. Він зупинився біля вікна, що виходило на вулицю Грушевського.
«Леонтов — це їхня справа? Це справа Студента?» Георгій нюхом відчував — так. Він подивився на свої руки: вони тремтіли. Щоб заспокоїтися, Липинський став спостерігати за рухом машин і регулювальником на перехресті. До нього підійшов Борис Бородач.
— Бачу, що твій політичний запал пригас, — засміявся він. — Бачу, ти вагаєшся! — поплескав Георгія по спині Борис. — Молодець! Правду диктує більшість! Хоча я тебе вже не агітую за більшість. Можеш до нас не приєднуватися, тільки вийди зі свого кодла! Уявляєш, який ефект? Скандал на всю Україну!
— Я ніколи не любив провінційні театри з поганою режисурою! — із злістю промовив Георгій. Він себе не впізнавав. Де його врівноваженість? Де його витримка?
Борис оцінив злий дотеп.
— Що ж зробиш! Від того, що ми безкінечно повторюємо про наш «європейський вектор», до Європи ми не наближаємося. Ми — село. Були селом, селом і залишимося. Але те, що відбувається в нашому селі, для нас має більше значення, аніж те, що діється у Європах та Америках.
Бородач перейшов на шепіт:
— П'ятірка з п'ятьма нулями...
— Що? — не зорієнтувався Липинський.
— Що чув.
Георгій збагнув, що йдеться про суму за вихід з фракції.
— Як ти мені обрид, старий облізлий пацюк! —процідив він крізь зуби.
Борис не образився:
— Не пацюк, а Пупс. Я — Пупс! Але при цьому я — «прима» у нашому містечковому театрі, а ти — актор другого складу, навіть не другого, ти — суфлер!
Тепер настала Бородачева черга бути злим і мстивим. «Чим же тобі відплатити за суфлера?» — гарячково розмірковував Георгій.
— Я вчора бачився з Морозовим... — багатозначно сказав він.
Борис завмер.
Георгій по-садистськи витримував паузу. У Бориса затряслися пальці.
— Провинився... — єхидним голосочком промовив Липинський, розвернувся і пішов по коридору.
«Що з тобою, Липинський? До чого ти опустився? До підлої побрехеньки? Що з тобою діється? Опам'ятайся!»
— Ти прикалуєшся, правда? — смикнув його за рукав Борис, наздоганяючи його.