— Ні, — не змигнувши оком, збрехав Георгій. -— Знайдено один втрачений документик, складений тобою, про «законність» незаконних поставок зброї...
Борис закам'янів.
«Невже в точку? Так, Липинський, ти — справжній сокіл-сапсан...» Він посміхнувся і рушив до залу засідань.
Георгія наздогнав Кащук. «Ще один! — подумав Георгій. — За іронією долі я опинився в опозиції до всіх політичних сил — і до своїх, і до чужих».
— Скільки він тобі пропонував? — заглянув Липин-ському в очі Іван.
Георгій від несподіванки закашлявся, мало не похлинувшись.
«Коли ти ще носив червоний галстук і пас корів у своєму селі, ми із Борисом уже мріяли про незалежну Україну... Нехай ми тепер у різних таборах, однак мене з ним зв'язує більше, аніж з тобою...» — подумки проголосив тираду Липинський, і, здається, Кащук його зрозумів.
— Слухай, брате, що з тобою діється? — артистично обурювався Іван. —Фракція тобою незадоволена. Ти якийсь неуважний, пасивний. Тобі все байдуже. Так не можна. Ти ж пройшов за списком — відробляй!
Георгій зміряв його зневажливим поглядом: «Ти, селюк у дорогому костюмі! Та хто ти такий, щоб мені вказувати, що я повинен робити?» Погляд Георгія був настільки красномовним, що Кащук зіщулився і пішов геть.
Липинський кипів. Треба було повернутися до зали, однак його щось стримувало. Якесь передчуття... Він не міг ступити ні кроку.
Іззаду він почув старече астматичне дихання. Георгій обернувся. Це був Осман Османов, «Монстр української політики». Осман-огли поклав руку на Георгієве плече. Здається, саме так кладе на плече синові руку батько, — подумав Георгій, який все життя був обділений батьківським теплом.
— Синку, — прохрипів Османов, і Георгій здригнувся. Так його давно ніхто не називав. Липинський вдивлявся в старечі риси обличчя. У водянистих очах Османова він побачив щось таке, від чого в нього в грудях розлилося тепло.
— Я не маю часу говорити з тобою, синку, — сказав Осман-огли. — Коли ти на своєму кіпрському рахунку побачиш семизначну суму, не лякайся. Все чисто. Ти сам знаєш, як розпорядитися грішми... Хоча гроші в нашій справі не головне...
Старий хотів іще щось сказати, однак до нього підійшли двоє молодиків і стали поміж ним і Георгієм. Липинський обурився: як вони сміють влазити в їхню бесіду, однак Османов, сумно посміхнувшись, махнув рукою:
— Прощавай...
Від цих слів у Георгія пробігли мурашки поза шкірою. Саме так прощаються назавжди. Липинський подивився на старого, а той кинув на Георгія той самий батьківський погляд і поволі, немов старий качур, поплівся, перевалюючись з ноги на ногу, по коридору. Його підтримували попід руки два здоровані...
«І що це означає? Звідкіля Осман-огли знає про Георгіїв рахунок на Кіпрі? Це шантаж чи підкуп? Шантажують не так. Кладучи гроші на рахунок, хочуть скомпрометувати або підкупити. Це гроші за те, щоб я перейшов до більшості? Не схоже. Надто багато. До того ж, до мене вже підходив Борис. Навряд вони підкупали б мене через старого Османова. Ні, Осман-огли — не того польоту птиця. Що це все означає?»
Липинський зайшов у зал засідань. Займаючи своє місце, він розгублено озирнувся, бо інстинктивно відчував на собі погляди колег. Георгій вирішив узяти себе в руки. Упродовж цього засідання він чемно і дисципліновано натискав на кнопки, як і вся фракція.
Тим часом зал вирував. У принципі хороша ідея щодо більшості виявилася повністю скомпрометованою тим, що втілена була нечесно. Взагалі, якщо розібратися по суті, то першопричина обурення народу проти влади лежить не в тому, що народу погано живеться. Народ терплячий, він навчений терпіти. Просто стало гидко, що держава побудована на брехні.
Щирий українець ніколи не є щирим. Уже в самому словосполученні «щирий українець» затаєна нещирість, оскільки воно не означає те, що здається на перший погляд. У цьому словосполученні слово «щирий» означає «справжній». А справжній українець ніколи не є щирим. Це також синдром Дикого поля. В Дикому полі щирим бути вкрай небезпечно. У Дикому полі виживає топ, хто дбає тільки про себе.
— Слово має Георгій Липинський. Приготуватися Петру Симоненку...
Георгій здригнувся. Він нахилився до мікрофону і сказав:
— Передаю слово Іванові Кащуку.
Той отетеріло подивився на Георгія. Проте швидко опанував себе, і полився дощ красномовного обвинувачення проти «гнилої» більшості. Кащук діяв, як щирий українець: говорив нещиро. Бо більшість виявилася не зовсім гнилою, а зовсім навпаки — бадьорою і живучою, вдало застосувавши принцип Дикого поля.
«Може, порадити опозиційному рухові діяти також за принципом Дикого поля: підступно нападати зненацька, бездоганно влучаючи в ціль?».