Зараз, з підкасаними холошами і рукавами, з короткою стрижкою Євдокія виглядала розбишакуватим хлопчиськом, тим самим хлопчиськом з Андріївського узвозу радянських часів, який гасав пустирями у своїй дворовій шайці.
Георгій та Єва провели гарний тихий вечір, справжній сімейний вечір з усіма принадами сімейного життя, коли Він і Вона щасливі у шлюбі. Тобто нічого особливого не відбувалося: вони просто їли, говорили, дивилися новини, спілкувалися з малим Георгієм і все. І нічого більше. Однак одним сімейним парам ці прості речі приносять щастя, а іншим — ні. Георгій та Євдокія були щасливі.
— І за що ти мене полюбила? — спитав Георгій у Євдокії.
— Ти — герой нашого часу, — вона промовила це так, неначе готова була до запитання.
— Як це? — тільки й спромігся видушити із себе Липинський. — При чому я до геройства?
— Ти неправильно мене зрозумів. Ти і— не публічний герой, ти -— герой у лермонтовському розумінні. Ти — найкраще, що може бути в нашому ганебному часі.
Єва посміхнулася. У цей момент вона нагадувала хижу дику кішку, яка милується своїми кошенятами.
Вона раніше лягла спати і заснула, мов дитина. Малий Георгій попросився полежати біля неї в ліжку і так і заснув на великому подружньому ложі. Довелося Георгію піти до кабінету і постелитися на маленькому диванчику. Від цього йому стало і смішно, і радісно. Навіть така деталь, як окупація ложа класичного егоїста двома, тепер уже трьома, коханими істотами приносила йому велике психологічне задоволення.
Зненацька задеренчав телефон. Георгій блискавично відреагував: підхопив трубку, щоб дзвінок не розбудив Євдокію з сином.
— Георгію, покличте Єву! Це терміново! «Ні «здрастє», ні «будь ласка»
— Хто це? — перепитав Георгій, хоча вже до нього дійшло, що це Аміко.
— Це Бернардіно.
Липинський здригнувся. У лігві сицилійської «коза ностри» — у маленькому містечку Корлеоне—так називали всіх перших синів у сім'ї на честь святого Бернарда. —Вона спить,—відрізав Георгій.—Я не будуй будити, — додав він, однак усередині в нього все похололо. Він зрозумів, що сталося щось недобре.
— Це правда дуже важливо, — сказав Аміко-Бернардіно. Його голос від хвилювання зривався.
— Друже, — лагідно попросив Георгій. — її зараз не можна нервувати. — Слово «зараз» він підкреслив.
Аміко на протилежному кінці дроту нервував. Він важко дихав у трубку.
— Чи можу я чимось зарадити? — запропонував свої послуги Липинський.
Аміко, трохи повагавшись, повідомив:
— Процесора вбито. Вони почали відстріл... Думаю, Євдокія також у великій небезпеці.
«Я так і знав! — ошпарило Георгія. — І хто це — «вони»?
— Де ви? Я зараз приїду! — натомість сказав він, здивувавшись своїй рішучості.
— Там само, у Євдокії.
Георгій похапцем одягнувся, вийшов з дому і сів за кермо. Він дуже непевно вів машину. Добре, що була вже ніч і рух майже припинився, бо за коротку подорож сталося кілька моментів, коли він не міг справитися з керуванням. Він кілька разів зупинявся, намагаючись стишити тремтіння рук.
Георгія чекали.
Товариство націонал-анархістів явно поріділо. Порожнім стояло крісло з хутром. Воно чаїло в собі загрозу, попередження і приреченість водночас. «Я не боюся смерті, — казав якось Георгієві Професор. — Я вже давно приречений. Але я хочу померти наглою смертю...»
Бракувало викличного погляду Студента, його гордої постави з розставленими на ширину пліч ногами і білими руками на широкому шкіряному ремені. Ат, жаль хлопця!