Не було за спиною у Георгія Євдокії. І слава Богу. Хай собі спить...
Аміко нервово метався по кімнаті. Було видно неозброєним оком, що він не може себе опанувати, про порятунок інших взагалі не йшлося. Аміко потребував жорсткої руки. Без неї він був безпомічним. Здавалося, Бернардо цієї хвилини здатен був обвішатися вибухівкою і наробити дурниць. Його міг вгамувати лише залізний авторитет, якого зараз не було.
«Невже цим авторитетом був для нього Професор? Ні. Не може бути. При всій повазі до Професора, він відігравав роль ідейного та інтелектуального провідника. Ще на роль расігіпо він годився. Однак бути саро сіі Шїіі сарі він не міг. А Аміко поводить себе так, неначе в організації знищено саме «боса босів». Напевно, смерть Професора і Студента — це ще не все. Далеко не все...»
Просто у вічі Георгія дивилися прозорі очі Діда. Георгій прийняв погляд з гідністю, не відвернувши очей. І правильно зробив. Він зрозумів, що погляд Діда — це погляд снайпера, готового виконати будь-який наказ Сокола-сапсана. Безвідмовно, точно і в ціль. Як і годиться справжньому представникові Дикого поля. Чи знадобиться він Георгієві?
Липинський перевів погляд на Сидора. Здоров'яга Граб'янка дивився на нього тупуватим поглядом персонажа фільму «Огнєм і мечем», який мріяв зітнути за раз три ворожі голови.
Дикий — син Професора — вже не був таким зухвалим, як раніше. Він сидів у вишиванці й дивився відданим собачим поглядом на Георгія.
Піп-розстрига Розстригай стояв посеред кімнати в рясі з іконою Георгія-переможця в руках.
Липинський розгубився.
На нього дивилися з очікуванням. Ні, не просто з очікуванням. На нього дивилися, як на лідера. Як на Сокола-сапсана.
«Чого це вони всі?.. Чому вони на мене так дивляться? Що вони від мене чекають? Невже вони думають, що я... Так, вони думають саме про це. Вони чекають, що я зараз скажу: «Ну що ж... Я беру все у свої руки...» Так, саме цього вони чекають! Дзуськи! При чому тут я? При чому? Чого вони всі на мене вирячилися? Я їм що — саро сіі шііі сарі з купою грошей?... Стоп. З купою грошей? Так, саме з купою грошей. Тепер я з купою грошей... Невже Османов? Невже Осман-огли? Невже цей монстр української політики був їхнім саро сіі їиїїі сарі?..»
Ця думка пронизала його мозок як електричний заряд. «Синку, — сказав мені Осман-огли перед смертю, — ти знаєш, як розпорядитися цими грішми...» Він заповів мені націонал-анархізм...»
Георгій глибоко зітхнув і промовив утомленим, як у Османа-огли, голосом:
— Ну що ж... Я беру все у свої руки...
Георгій не спав цілу ніч. Він просидів у своєму кабінеті, час од часу заглядаючи до спальні, де мирно сопіли Євдокія з сином. Липинський малював на листку паперу схему організації націонал-анархістів. Дещо йому вдалося з'ясувати сьогодні вночі. Дещо він знав раніше. Однак усе це було ще оповите таємницею. Георгій написав прізвища, імена і прізвиська. Кілька з них були взяті в чорні рамки.
1. Осман Османов або Осман-огли. Темна конячка української новітньої історії. Георгій був знайомий з ним близько десяти років, однак досі навіть уявлення не мав, на якому бізнесі той розбагатів. Османов пройшов до парламенту за списком партії влади. При цьому йому вдавалося триматися трохи осторонь від публічних політичних процесів. Його місце було в тіні. Однак подейкували, що багато хто з перших осіб держави були зобов'язані йому багато чим. Хто і чим? Цього ніхто не знав достеменно. Осман-огли зумів витворити навколо себе ореол таємничості. Хоча смішно було б думати, що він сам створював легенду про себе як ключову особу української політичної тіні. Ні. Скоріш за все, це генетична східна манера вирішувати справи... Що собі ставив на меті Османов, створивши чи підтримавши націонал-анархіст-ську підпільну організацію, яка мала на меті знищити ключових осіб недолугої держави? Напевне, саме знищити ключових осіб недолугої держави... Навіщо йому це? Адже в цій недолугій державі він мав усе. Чи не все? Може, він просто любив Україну? По-своєму. Специфічно. На східний манер. Однак любив її. Любив? Може, так?»
Отже, Османов Осман. Саро сіі Шігі сарі. Помер від серцевого нападу.
2. Професор. Володимир Іванович Величко. Професор Київського університету. Мав успішну наукову і викладаць-
ку кар'єру. Лауреат Шевченківської премії в галузі науки. Удівець. У групі націонал-анархістів був «штурманом». Помер від серцевого нападу того ж дня, що й Осман-огли. ... Він сидів у парку на лавочці. Біля нього вмостився дідусь із пуделем. Коли Професор витягнув свій протиастма-тичний балончик, щоб заприскати собі в горло, дідусь випадково підштовхнув його під лікоть, балончик випав, дідусь подав його Професорові, вибачився і пошкутильгав геть. Той заприскав собі в горло і задихнувся...