Треба визнати, що колись в Україні все було чесніше: здобич ділили по заслугах. А тепер ситуація кардинально змінилася: внаслідок внутрідержавних маніпуляцій і незаконної авторитарності гаранта влада в Україні опинилася в руках тих, хто програв на виборах, тобто непрофесіо-налів, і тих, кого народ не поважає.
Георгій спостерігав за колегами, які самовіддано грали у «більшовицько-меншовицькому» спектаклі під назвою «Козаки-розбійники», і ніяк не міг збагнути: що відбувається? Навіщо увесь цей цирк? Чого вони всі домагаються? Все одно буде «руїна». П'ятнадцять років як мінімум, за прогнозами Османа Османова, покійного Осман-огли...
Липинський був на похоронах. Османа поховали тихо, без помпи, за мусульманським звичаєм — без жінок. Ті, хто йому завдячував перебуванням на вищих сходинках ієрархії, не спромоглися прийти. Може, це й добре. Він би й сам цього не хотів. Якщо вже він оголосив таємну війну українським і сусіднім можновладцям, їх «гавкунам» і фінансистам, то він точно не хотів би їх бачити на своєму похороні. Георгій розглядав присутніх. Неважко було «вирахувати» представників спецслужб. Вони явно не вписувалися ні в мусульманський обряд, ані в політично-бізнесовий бомонд, який, попри все, поважав старого «Монстра», і прийшов провести його в останню путь. Справжні, а не декоративні, «тузи» української політики і бізнесу цінували Осман-огли, хоча в новітній історії України його ім'я не згадуватиметься, хіба що... Хіба що хтось захоче написати історію однієї підпільної організації, дуже української, дуже радикальної і дуже елітної, яку очолював далеко не українець...
Минали дні... Морозов не озивався. Георгій не знав, що означає його мовчанка, однак був упевнений, що це якось має скінчитися. Щось має статися. Добре чи погане, але має відбутися. Липинський прийняв правила нової для нього гри, він вступив у небезпечну гру, у гру зі смертю. Георгій «чув» смерть. Вона ще не наважувалася до нього підступити впритул, однак уже уважно спостерігала за ним здаля. Георгій просто фізично відчував її присутність. І була вона не такою, як її описують середньовічні страшилки. Смерть була молодою красивою жінкою, з білявим волоссям, з пробором посередині і «вузлом» волосся ззаду, з виразними сірими очима і тонкими губами. Вона була вбрана в білий плащ з капюшоном. У руках мала великий білий букет троянд. Вона виглядала з-за рогу, чигала на перехресті, вона снилася йому і ввижалася в обличчях перехожих. Вона спостерігала за ним із-за надгробка на похоронах Осман-огли. Вона уважно вивчала його, немов прицінюючись: з якого боку його взяти.
Липинський відчував, що дуже змінився останнім часом, і це вже неможливо приховати, однак нічого не міг із собою вдіяти. Його перестали цікавити ті речі, якими він жив іще кілька місяців тому — політична кар'єра, адвокатська фірма, зовнішній вигляд... Його хвилювало тільки два життєвих питання: народження і смерть. Тільки ці дві речі мали сенс. Усе решта — мішура, ніщо.
Він свідомо йшов на ризик, щоб захистити Євдокію — жінку, яка носила під серцем його дитя. А вона й сама поводилася як маленька вередлива дівчинка. Ні сіло, ні впало принесла в дім безпритульне кошеня, помила його, причесала, начепила на шию рожевий бантик і пустила Георгію на письмовий стіл. Липинський довго дивився на кошеня, не розуміючи, що все це має означати. Узагалі він ненавидів котів, однак цього разу промовчав. Може, так треба. Жінка в такому стані мудріша. Тож він посміхнувся і навіть погладив кошеня.
Увечері зателефонувала Ганна Миколаївна:
— Георгію Андрійовичу! Я виграла справу! Малого Пупця засудили по повній програмі! Ми зробили це. Єс! Тож навіть у нашій державі можна добитися справедливості!