Міністр поправив волосся і посміхнувся. А президент спокійним голосом повідомив:
— Він відмовився.
— Я здогадався, діалог за гральним столом був цікавий, — відповів міністр.
— А я запропонував йому, перевести велику суму у тестолах в банк на Пайру вже сьогодні.
— Мабуть, дурник вас не зрозумів? — засумнівався пан Пантро.
— Цей хлопчик не такий дурний, як тобі здається, він тільки клеïть дурня, та мене так просто не обманути. Він чудово мене зрозумів, по виразу очей бачив. Якщо проживе ще років десять, буде хитрий і жорстокий офіцер, сильний хлопець, хоча він, здається, нас недооцінює. Відповів, що не може обманювати правління Коаліціï, і… йому не подобається наше повітря. Каже, дихати у нас нема чим.
— То може він дійсно лише еколог? — жартував міністр.
Підперши своє масивне підборіддя величезною рукою, і розглядаючи танцюристів, президент замислено мовив:
— Такий самий, як і ти… цікаво, що думки блокує професійно, не відкриєш… я спробував. Їх там на Калтокійï цьому добре навчають.
На вулиці було холодно, охорона слідкувала за кожним моïм рухом, одяг мій був тонкий вітер пронизував сорочку наскрізь, я відчула що замерзаю і повернулась у тепло яскраво освітленоï, і такоï небезпечноï зали.
Гелу нелегко було вивільнитись з обіймів дружини міністра… та він наговоривши ïй якоïсь маячні, все таки зумів утекти. Підійшов до мене, подивився мені в очі, побачив тугу і погладив мене по волоссю:
— Ти була права.
— І ти теж… вибач, — сумно відповіла я, і запитала, — що він хотів від тебе?
— Ніби співпраці… - невпевнено відповів Гел.
— Ніби? — здивувалась я.
— Було багато натяків, а ще він запропонував рахунок у пайринському банку, чому саме там, я не зрозумів… Вони знають навіщо ми тут, та це і не дивно. Вони чогось хочуть від нас, та поки не пояснили чого. І ті документи не настільки важливі як мислить місцева підпільна організація, все не так просто… чи може ще простіше, — Гел трохи зблід, погляд його став холодним, — і цей міністр іде до нас… Зараз я не хочу з ним говорити…
— Тоді я запрошую тебе до танцю, — з поспіхом запропонувала я.
Гел розсміявся вхопив мене за руку і ми втекли від пана Корде Пантро майже на середину тронноï зали, танцювати вальс під ніжну музику.
Вечір закінчився святковим феєрверком.
Гості розбрелись по палацу в пошуках пригод чи спокою, а деякі взагалі поïхали додому.
Президент зник.
І Варко зник.
Охоронники провели нас до наших кімнат, опікуючись, як полоненими, з холодною відчуженістю.
У своïй кімнаті я залишилась сама.
За стінами зненацька пролунав дзвінкий веселий жіночий писк і грубий чоловічий сміх, з іншого боку чулася музика, кроки, розмови, біганина.
Я скинула шовковий костюм, загорнулася у теплий балахон і вирішила піти до Гела, його кімната була навпроти моєï. Та мене зупинила охорона: височенний хлопець ввічливо і наполегливо попросив мене залишатись у кімнаті, бо у палаці вночі ходити небезпечно… особливо для такоï молодоï панни, як я. Я погодилась — палац диктатора дійсно небезпечне місце, особливо вночі, особливо для молодих дівчат. Глянула на двері кімнати Гела, там теж озброєна охорона… Напевне для юнаків також… небезпечно, чого вартує хижий погляд дружини пана міністра планетарноï безпеки…
Чекати від цієï ночі я можу всього… Думки вони блокують, пробивати ïх з тими силами, які в нас є, зараз небезпечно. Втікати безглуздо. Тому я зачинила двері і вирішила хочаб поспати…
Вночі до моєï кімнати увірвались солдати. Вони, наче ляльку, стягнули мене з ліжка на підлогу, кинули сорочку і штани, в яких я прилетіла на цю планету, і наказали швидко вдягатись. А я спочатку не могла зрозуміти, де горловина сорочки, бо руки тремтіли, і я вдягнула ïï на виворіт, хотіла перевдягнути, мені не дозволили… Навіть не помітила, коли на моïх руках клацнули кайданки, здивовано відчула холодне важке залізо на зап'ястях, розгублено подивилась на великих солдат, вони мені у вічі не дивились, виштовхали до коридору.
Біля стіни у коридорі я побачила хлопця і дівчину, дуже схожих одне на одного і трохи на нас — зовсім молоденькі і перелякані. Дівчина розглядала мене не менш розгублено, ніж я ïï. Великі, гарні, голубі, широко розкриті очі хлопця, з жахом дивились на копроконських солдат. Це були близнюки з планети Вікторра, куплені у торговців живим товаром — тоненькі, гарні, тендітні зворушливо ніжні на фоні копроконських здорованів. Сплутане хвилясте волосся юного невільника падало йому на обличчя. Він постійно його закидав назад, майже як Гел. Шкода ïх, а ïм шкода нас, бо ми на ïх думку були мучениками, та вони не знали, що самі вже смертники.