Я промовчала. А він різко повернувся і пішов до катеру. Декілька краплин болотяноï води забруднили мені плащ. А може, брат таки передумав, і… Та ні, він просто кинув мені під ноги генератор силового поля і наказав:
— Ввімкни, і заховай… хоча б під оте криве дерево.
Я можу ображатися, навіть плакати, та вдіяти нічого не можу, тому беру генератор і йду до дерева.
Форма дерева відволікає, бо воно геніально криве. У мене складається думка, що воно, коли виростало, вигадувало найкривіші форми — дерево-абстракціоніст. Призначення його — зарий, щоб ніколи не забути.
Легко сказати «ввімкни»… Це ж не червоно-сині натискачі люка, це складний механізм — ГЕНЕРАТОР. Та де ж він вмикається?
Оглянула маленьку коробочку з усіх боків, і таки знайшла потрібну панельку, відчинила, побачила вимикачі: червоний, синій і зелений. А якщо людина дальтонік? Та якщо помислити, не відволікаючись на дурниці, то червона на кораблі відчинила люк, отже вона вмикає, відчиняє і запускає, я не помилилась — навколо катера з'явилось силове поле. Стара космічна машина щезла за голограмою, проектор вивів на захисне поле зображення того, що було поза катером створивши ілюзію прозорості. Ввімкнений генератор я сховала серед коріння кривого дерева і закидала вологим осіннім листям.
Дерево майже спало, і щось буркотіло собі в думках: скиглило на старість і вузли в серцевині. Та спи собі, криве дерево, чого вже нарікати на життя, літо скінчилось, які там ще соки у такий холод! І у мене кров замерзає.
Виконавши завдання злого брата, я пішла до рову. Дивилась, як темну холодну воду несе лінива течія. Як повільно, ніби у ритуальному танці, пливе червоне листя… Втопитись чи що? Не допоможе, він витягне мене з води, і змусить ïхати за тим дурним пакетом у мокрому одязі.
А брат копирсався у двигуні старого автомобіля. Де в нього мобільність, не знаю, шукала — не знайшла?
Ми цю машину ще на нашому космічному крейсері випробували. Опісля того як погодились летіти на це завдання. У трюмі зібрався увесь екіпаж. Ніхто достеменно не знав що таке автомобіль і для чого він, і навіщо йому колеса, але навигадували казна що. Прийшли механіки, шошкребли потилиці, порадили завести машину з товкача. Години півтори весело, всією юрбою катали ту коробку на колесах по величезному трюмовому відсіку, машині напевне також стало весело і вона голосно заторохтіла, а за тим задиміла, чим викликала пожежну паніку у бортового комп'ютера Джарека, той не довго думаючи облив машину піною, після чого вона заглохла. Десь з півгодини механіки лаялись з бортовим комп'ютером, поки він не пояснив ïм на якійсь давній мові (здається мені, то була лайка) куди ті можуть заштовхати собі ту машину, і відмовився від подальшоï дискусіï, влаштувавши на годину принципове мовчання на всіх рівнях. Механіки образились, повідомили нам що з нас пляшка за втрачений даремно час, і в трюм старого катера той автомобіль заштовхали роботи-прибиральники.
Тепер мій впертий брат щось згадав про примітивну техніку і вирішив ще раз спробувати завести двигун власноруч, як він казав — на тверезу голову. За силовим полем я його не бачила, чула, переважно лайку. Напевне саме лайка і подіяла, двигун загуркотів і за мить машина виïхала з-під захисту силового поля. Виявилось що братик мій таки розбирається у двигунах як то він казав внутрішнього горіння чи то згоріння, а наші корабельні механіки ні. Даремно вони йому не повірили… А я тільки подумала, що під ті колеса потрібна дорога, а жодноï дороги я тут не бачу, як же ми поïдемо.
— Сідай! — наказав брат.
— А ми не потонемо? — запитала я, — болото ж…
— Сідай кому кажу! Не потонемо, місцеві ввжають цю машину всюдиходом.
— А… — я поважно виявила ємоцію здивування і неохоче, з острахом, залізла у той всюдихід, як равлик в незнайому мушлю.
Брат натискав руками і ногами якісь важелі, і наша дивна машина, розлякуючи ревінням все живе, що не встигло вимерти на цій планеті, рвонула з місця, як дурний бик на свого не менш дурного супротивника. Багно з-під коліс полетіло навсебіч. Добре, що машина з дахом…
А дорога таки тут була: дві темні земляні коліï з калюжами схожими на озера. Спочатку я сприйняла ту дорогу як два дивних, паралельних потічка.
Старенький всюдехід підкидало і розгойдувало. Я вчепилась в своє крісло аби не вилетіти у відчинене вікно. Закортіло сісти за кермо самій, це ж так весело — по ямах, горбках. Калюжі що ті озера, вода хвилями, ніби цунамі. Ще одна калюжа розміром з море, і ми застрягли. Брат зі злості втиснув педаль газу у підлогу, машина вилетіла на узбіччя, і тільки його звіряча реакція врятувала нас від зіткнення з грубезним деревом — двигун заглохнув.