— Живий? — дивувався Гел. — Хлопці, я ж там помру, вам мене не шкода?
— Не помреш, трохи охолонеш, і не будеш брикати, я б сам тебе забив за те, що ти зробив, — відповів другий солдат, трохи старший, той котрого Гел у бійці нагородив величезним синцем під око.
— Та що я зробив? — здивувася Гел. — Я ж захищався, а ти хіба б дозволив себе вбити? Хлопці я не терплю закритих приміщень та й ще під «землею»! Я ж нікого з ваших не вбив, навіть того дурного міністра! Ви ж також солдати.
— Та йди ти, солдат патлатий, — ніби розізлився, але крізь посмішку, дядько з синцем, — до ями. Не вбив… — і прошепотів, — сильніше потрібно було Куєлока кидати.
У Гела відвисла щелепа. Може і справді потрібно було сильніше. Та не відповів, бо впирався закованими ногами у край ями, молодший солдатик збив його ноги з бортика і на тому протистояння скінчилось. в'язень опинився у тісній ямі, по коліна у холодній воді. Над головою зачинився люк.
В тиші почулося, дзюркотіння води за мить вона полилась холодним потоком на голову. Гел відчув, як йому важко дихати, ледь впорався із собою, мусив пам'ятати, що на цей раз його не поховали живого, і не замурували у стіну, а лише тільки зачинили. За десять хвилин руки і ноги оніміли, біль розповсюдилась по всьому тілу і скувала його не гірше кайданів.
Варко переглянув запис перших хвилин перебування в'язня у «мішку» побачив, що калтокієць на цей раз не збрехав. Та втримався від бажання відразу ж його звільнити. Звелів диспетчеру «підземноï» в'язниці роздрукувати декілька фотографій мокрого калтокійця. І з цими фотографіями пішов розмовляти зі мною.
Міністр навідався до лазарету перевірити чи немає у нього струсу мозку.
Як на мене, слід було взагалі перевірити присутність того розумового органу у його черепній коробці.
Лікар, приписав день спокою, міністр замість спокою наказав видати йому ще склянку спирту, вихилив ïï і тоді вже вирішив, що подібним чином потрібно лікуватися і надалі для заспокоєння нервів і для кращого сну. Лікар з ним не сперечався. Сп'янівши Корде Пантро задзвонив Варко на мобільний телефон, і запросив його до компаніï на лікування, Варко відмовився:
— Вибач, друже, у мене багато роботи. Хіба що пізніше.
— Та куди вони втечуть, твоï довбані, ідеальні, патлаті солдати? Зранку до них повернешся, — відповідав міністр, язик якого вже почав заплітатись.
— Потрібно знайти той катер, на якому вони прилетіли, — ледве стримуючи злість, відповів пан Варко, — твоя ж ідея.
— А… Ну так… — знітився міністр, — дійсно треба, я ж сам це хотів зробити… — і відімкнув телефон.
Я перебирала струни на гітарі Нака. Зіграти, як Гел я не змогла б, та іноді щось і в мене виходить, наприклад підібрати найпростішу мелодію до смішноï пісеньки, щоб заспівати ïï біля багаття.
Солдат, який чергував біля залізних дверей, підвівся і виструнчився. Хто підійшов я вже знала. Звичайно, пан Варко.
Солдат, виконуючи розпорядження, голосно наказав, напевне, мені, бо нікого у замкненій кімнаті більше не було:
— в'язень! Підійдіть до дверей!
Я обережно поклала інструмент на матрац, підвелась, зняла сорочку, на мені була ще чорна майка, підв'язала сорочкою штани, щоб вони не падали, і підійшла. Мабуть, пан Варко має щось цікаве мені розповісти…
Пан Варко тримав у руці фотографіï:
— Доброго ранку, Мілене, — ввічливий, стриманий як завжди.
Я кивнула головою, та мій погляд вже був прикутий до тих клятих фотографій. Варко простягнув ïх мені. Я взяла. Сфотографовано були спеціальною камерою, у цілковитій темряві і на тих картках чудово, у чорно-білому, спектрі було видно мого брата.
Я відчула біль майже на фізичному рівні, так ось як, таки дійсно вони його заб'ють, холод для нас зараз ніби отрута, повільно призводить до смерті, я запитала, не відриваючи погляд від тих фотографій:
— Що ви хочете?
Варко надіявся, що йому не доведеться мені оце зараз погрожувати. Не мав бажання катувати ще й мене:
— Ви покажете мені де залишили катер?
Я кивнула головою. Варко полегшено зітхнувши, повідомив:
— Виïзд через півгодини, — розвернувся і зник у темному коридорі, як привид. Ходив він дуже тихо, мабуть і сам служив колись у якомусь військовому спецпідрозділі…
Рано-вранці, коли порядні півні повинні ще спати. Коли на вулиці ще темно. За мною прийшов Нак. Ніс його перебинтовано, під очами сині кола, гарний — гірше не буває.
Напевне, Варко упізнав гітару. Згадав що Гел нічого цьому Накові не зламав (крім носа), хоч і міг. Тому: