Варко мовчав. Солдати пошепки обговорювали нічну пригоду у підвалі. Виявилось, що в'язня можливо було зупинити відразу, лише пустити автоматну чергу по ногах. Але панове — бій скінчився, для чого усі ці розмови і припущення? Робота над помилками?.. Зараз у спокоï ви маєте можливість хвилинами обдумувати діï… А коли на роздуми часу не було?.. Тоді тільки рішучість Нака вас врятувала.
І наразі — два солдата у лікарні, та це добре, що лише два і що вони залишились живими, та ще помічник «спеціаліста» з загіпсованою щелепою буде з місяць ïсти тільки рідку ïжу.
Ми під'ïхали до місця, де нас з Гелом зупиняв Вогняний велетень. Тут Варко запропонував мені вказати дорогу далі, а я, виявилось, не запам'ятала жодного орієнтиру.
Варко побачивши мій розгублений погляд, прокоментував моє надзвичайне уміння орієнтуватись на місцевості сильним слівцем намагаючись не образити мене саму, і запропонував описати місце посадки. Я розповіла про рів, ліс і галявину, яка виявилась болотом. Варко зітхнув, подивився на мене, як вчитель на неука.
Та я ж не спеціально! Я дійсно не запам'ятала дороги, хіба я буду ризикувати Гелом? От чорт…
Та врятував мене Нак, він несподівано розсміявся і відразу пояснив причину свого сміху:
— Тут недалеко, біля міста лише одне місце, де маленьку річку зробили глибшою, щоб трохи осушити болото, я там рибу ловив з братом. Взагалі влітку це дуже людне місце, а вони там катер свій сховали! От прибульці!
Почувши це сміялись і інші солдати, та Варко припинив ті веселощі:
— Пильність хлопці, не забувайте кого веземо.
Я знітилась і подивилась йому у вічі, він відповів:
— Я твоєму дитячому личку більше не вірю.
«Ну і біс з тобою», — подумала я, не надто мені потрібна твоя довіра… Особливо під прицілом тих клятих пістолетів. Він ніби почув моï думки, бо криво посміхнувся, і погляд був лукавим. Та невже? Варко вважає, що може з нами порозумітись? Ні пане Варко, допоки на наших руках кайдани, а у ваших ті пістолети вам з нами буде важко порозумітись. Звільніть нас пане Варко, тоді і поговоримо.
Ми з'ïхали з траси на розмиту ґрунтову дорогу. Знову знайомі багнюка і калюжі.
От було б цікаво, якби застрягли…. Почали б виштовхувати машину з калюжі, всі б забруднились, втратили б свій офіційний презентабельний вигляд, і пан Варко теж… Та на жаль чорна машина пройшла по тих дорогах, як справжній всюдихід.
І ми, без пригод, доïхали до місця посадки.
Машина зупинилась, всі повиходили і мене, як ляльку вийняли з машини та поставили на м'яку, холодну «землю».
Поставили…
І що вони думають я зможу ходити з кайданками на ногах? Я кивнула головою на дерево, під яким заховала генератор. На те криве дерево що так схоже на місцеву державну систему.
Нак заніс мене до кривого дерева, допоміг сісти біля захованого генератора. Варко запропонував відключити генератор власноруч.
Він напевне думає, що ми замінували той генератор…
Нак зняв з моïх рук кайдани. Два солдата з пістолетами стали наді мною прицілюючись. І я не витримала:
— Та не буду я втікати! Адже у вас заручником мій брат, хіба ви цього не розумієте. Якась маніакальна обережність. Заберіть ті кляті пістолети!
Варко цього від мене не чекав, спочатку здивувався, потім посміхнувся та наказав своïм стрільцям:
— Відійдіть, бачите дівчинка нервує, та все таки будьте наготові.
Я сердито вигребла з-під бурого листя маленьку сіру коробку, в мене виникла дилема — якщо червона кнопка вмикає механізм, то вимикає або зелена, або синя. Натиснула на зелену, голограма щезла, а туман силового поля залишився — дивно, за тим туманом теж нічого не видно, бо генератор місцевого виробництва і поле чомусь не прозоре.
Варко і його солдати спостерігали за мною, як дорослі спостерігають за маленькою дівчинкою, яка грається атомною бомбою. Варко здогадався, що я не знаю, як відключити те силове поле, та не заважав бавитись, хоча він і не очікував побачити тут подібний проектор. І він здається вже здогадався, який сюрприз ми насправді приготували та мусив впевнитись. З його думок я зрозуміла, дію загалом правильно, і натиснула на синю кнопку, поле зникло.
Виявляється, наукове тицяння допомагає в праці з невідомими механізмами краще, ніж думки знаючих людей.
Відключила я силове поле…
І…
Спочатку була хвилина мовчання, потім Варко кахикнув, а за тим засміявся, аплодуючи.
Такоï реакціï я не чекала…
Нак дезорієнтований сміхом командира, забув про те, що у мене вільні руки. Варко крізь сміх нагадав йому про кайдани. Нак схаменувся, з поспіхом замкнув моï руки за спиною і допоміг підвестись. Підтримував за плече, щоб я не впала.