А Варко з хитрою посмішкою роздивлявся космічний катер місцевого виробництва, староï конструкціï, по типу — що знайшли, на тому і прилетіли…
А що? Хороша техніка, ще до позавчорашнього ранку навіть літала, одне з перших вдалих поколінь місцевого космічного кораблебудування. Єдиний недолік — немає у неï сучасного гравітаційного двигуна, нема у цьому катері надновоï зброï і біологічного комп'ютера теж нема, а так, крім всього вище переліченого, — цілком пристойний апарат був… Та це не той апарат, який хотіли бачити правителі Копроконе у своєму таємному конструкторському бюро.
Варко підійшов до мене, нахилився, подивився, як на дитину, що майстерно викинула смішну, кумедну, та несподівано дуже розумну витівку.
— І що це? — Не ховаючи кривоï посмішки, запитав він.
Вітер дмухнув у мою спину, скуйовдив волосся. Варко прибрав неслухняне пасмо яке впало мені на носа, лагідно і звично… Я змогла побачити в ту мить що у дружини пана Варко було довге і хвилясте, майже червоного кольору, волосся. Варко розгубився, його вразив мій співчутливий погляд. А я теж не змогла зібратись з думками і бовкнула у відповідь:
— Те, що ви так сильно бажали бачити…
Здається його роздратувала моя відповідь:
— Тільки не кажіть, що ви літаєте на такій техніці…
— Я цього не казала, — спокійно відповіла, — я не казала, що ми літаємо на такій техніці, ми літаємо на тій техніці, яку нам надають…
— Достатньо! Не продовжуйте! — різко зупинив мене пан Варко. — Ваша брехня мені вже ось тут, — він показав на горло, випростався, зняв з себе куртку, велику і теплу, і накинув ïï мені на плечі, напевне побачив, що я замерзаю в тонкій сорочці.
Якби ще взули у щось тепле, було би взагалі добре, я уявила себе у величезних черевиках пана Варко, ледь стримала посмішку.
Варко заклав руки за спину, почав пояснювати мені, як малій дитині:
— По-перше — вас звинуватили у шпигунстві — це довічна каторга.
— Хіба у вас є докази? — запитала я.
— По-друге… — Варко ігнорував моє запитання. — Ті документи, за якими ви сюди прилетіли, насправді не існують.
— Про які документи ви кажете?
Він знову посміхнувся, і продовжував:
— По-третє, ми знаємо, що насправді ви калтокійські найманці.
— Ага, — відповіла я, кліпаючи очима, і відразу запитала, — а чому ви так вирішили?
— Тобі ще не набридла ця гра? — здивувався пан Варко.
Я відкрила рота, щоб відповісти, та він сердито махнув на мене рукою: «Краще мовчи». І пішов до машини. Вже біля машини вказав на старий космічний катер одному з солдат і наказав:
— Гарт, доставте цей металобрухт до ангару палацу! На радість міністра. Всі інші — до машини, виïжджаємо!
Нак всадовив мене на моє місце у машині і загорнув у куртку Варка, я підтягнула ноги. Так добре, коли не холодно… Я насолоджувалась хвилинним спокоєм.
Зійшло «сонце», небо стало світлим, піднявся легкий холодний вітерець.
Солдат на ім'я Гарт увійшов до старого катера, щоб знову завести двигун, який Гел так довго не міг заглушити, даремно, хоча, хто його знає, може і впорається.
Варко сів на переднє сидіння, напевне, щоб мене не бачити.
Нак поряд. Я не помітила, як заснула, притулившись до рудого солдата. А Довгий накрив своєю курткою моï ноги.
Прокинулась я вже на подвір'ï палацу. Нак відніс мене сонну назад до підвалу, обережно зняв кайдани, забрав куртку пана Варко, загорнув у ковдру і вийшов, зачинивши грати.
Варко зайшов до свого кабінету. Після безсонноï ночі він почувався дуже втомленим, страшенно боліла голова. Виникало велике бажання послати подалі ненормальних екологів-калтокійців, які мабуть зачарували і його людей. Послати також президента — «завойовника Світу» і разом з ним міністра-ката, що втікає, як тільки щось починає загрожувати його безцінному здоров'ю.
Варко сів за свій робочий стіл, покритий синім сукном, поклав руки на м'яку тканину, а голову на руки, і ніби провалився в небуття, як мрець у могилу, де темно і нема ні майбутнього, ні теперішнього, тільки вічна густа непрониклива темрява, де немає снів.
Та пролунав телефонний дзвінок, який змусив Варко повернутись у реальність. От якби знайти ще у собі сили розплющити очі, та простягнути руку, взяти слухавку і заговорити… Дзвінок не вщухав і Варко змусив себе підвести голову, першим імпульсом було зіштовхнути телефон зі столу, та втримався і, зціпивши зуби, взяв слухавку, приклав ïï, червону, до вуха і промовив:
— Я тебе слухаю…