В слухавці щось забелькотіло, а потім істеричний голос пана міністра з погано прихованою злістю запитав:
— Що ти пригнав до ангару?!
Варко посміхнувся. І помислити не міг, що злість міністра буде для нього такою втіхою:
— Те, що ти так хотів побачити…
— Я хотів бачити калтокійський бойовий катер з надновим гравітаційним двигуном і повним набором сучасного озброєння, я хотів побачити той клятий біологічний комп'ютер, який сам може розробити стратегію бою! — кричав міністр, голос його зірвався, він почав кашляти.
— Е ні, друже, — аж надто лагідно відповів Варко, він розвернувся на своєму міністерському кріслі і тепер з насмішкою розглядав портрет Такароне на стіні, - ти хотів бачити катер, на якому прилетіли екологи, і судячи з твого нервового крику, він перед тобою, своï претензіï будь ласка тримай при собі, - і Варко поклав слухавку поряд з червоним телефоном.
Міністр промовив довгу нецензурну тираду, згадав усіх: і пана Варко, і його підлеглих, ще вимагав негайно розстріляти прибульців. Телефон, і без того червоний, почав ніби потроху нагріватись.
У Варко зникла сонливість а настрій піднявся, він тихенько запитав у портрета президента: «Що Такароне? Як вони тебе? І я думаю, це ще не всі ïх сюрпризи. Ти ж за власним бажанням притягнув калтокійську заразу на нашу планету… А я поспостерігаю…». Міністр, ще горланив у слухавці. Варко викликав ад'ютанта і попросив принести каву, та пігулки від головного болю.
Я прокинулась, і подумки покликала брата, він не озвався, мене налякало його мовчання, бо виникло дивне відчуття, ніби він помер. Я скочила на ноги, побігла до дверей, загорланила до охоронника: «Будь ласка покличте пана Варко!»
Охоронець подивився на мене, як на ідіотку, знизав плечима і пішов до внутрішнього телефону на стіні, щось сказав у слухавку і повернувся на свій пост. Я дивилась на нього з надією і відчаєм, він знітився і співчутливо промовив: «Як звільниться, прийде…»
І Варко прийшов. Зайшов до моєï камери. Навіть страшний пістолет з кобури не виймав.
Охоронник зачинив грати за його спиною, відійшов у тінь, залишивши нас на самоті.
Я сиділа, загорнувшись у ковдри, та мені все одно було холодно.
Варко мовчки сів поряд, трохи згорбився, нахилив голову, уважно дивився на мене, великий, сильний і якийсь нещасний, ніби за цей день постарів на десятки років, він тихо і спокійно запитав:
— Чому ти репетуєш на весь підвал?
— Він помирає, - відповіла я, ледь не крізь сльози.
— Ви спілкуєтесь на відстані? — Варко не запитував — стверджував.
— Якщо я буду відповідати на ваші запитання, ви витягнете Гела звідти? — тихо питала я, ніби не почувши запитання.
— Гел, — повторив Варко ім'я мого брата, — це ім'я йому підходить — Гел… А ще ти обіцяла відповідати на усі запитання? Я вже запитав — про телепатію. А ти не почула.
— Ми близнюки — я відчуваю його, — прошепотіла я.
— Близнюки… — Варко саркастично посміхнувся, — я помітив що ви близнюки. Та твоя істерика вказує на впевненість у тому що він помирає, а не про якісь там ефемерні відчуття близнюків, — і дивлячись мені у очі, - а я теж дещо відчуваю. Наприклад, що ви читаєте моï думки, хоча до цього часу я вважав такі здібності нісенітницею.
Я теж не відводила погляду, а він чекав, чекав що я почну хоч щось говорити, я мовчала. Його погляд став гострим, а саркастична посмішка зникла, рота перекривила гримаса зневаги:
— Твоï обіцянки, дівчино, нічого не важать. Ти плачеш і тобі шкода брата, та ти зовсім не хочеш йому допомогти. Думаєш розчулити мене відчаєм, чи дівочими сльозами?
— Так, я трохи володію телепатією, та ваші думки не завжди можу прочитати, — відповіла я, тепер вже розглядаючи пропалену цигаркою дірку у старому матраці.
— Це вже трохи нагадує діалог, — Варко знову посміхнувся і вже ніби знущаючись запитав: — А чому ти не завжди можеш прочитати моï думки?
— Їх хтось блокує, - я все ще вивчала стару дірку у старому матраці, аби тільки не дивитись йому у вічі.
— З тебе кожне слово потрібно витягати…
— Хтось з ваших.
— Хто? — він таки виказав нетерпіння, і я зрозуміла, що Варко мало що знає про цю справу. Але мені потрібно ще й дізнатись, що він знає. Отакоï…
— Не знаю, думки ж блокують. Доступу до них у мене нема.
Інтуïція підказувала недовірливому Пану Варко, що на цей раз моя відповідь правдива. Він дістав з кобури чорний блискучий пістолет, і суворо запитав:
— Чому вас так лякає ця зброя.
— Вона дуже небезпечна, — я засумнівалась, чи можу я розповісти йому всю правду про дію кіріду. Адже Варко не вагаючись випустить у нас ці кулі коли виникне потреба.