— Він живий?
— Поки живий, — відповів лікар, — серцебиття надто сповільнене.
— Він молодий, серце мусить витримати, — запевнив Варко лікаря.
— Ой, пане Ліро, не завжди молоді сильніші від старіших…
Нак, вхопивши Гела, за підборіддя влив йому спирту до рота, примовляючи:
— Та пий, дурню, тобі ж краще буде, зігрієшся, я ж знаю, як тобі зараз боляче, пий, буде легше, от навіжене вперте щеня.
Варко здивовано дивився на гладенькі смагляві п'яти і пальці ніг Гела, зненацька запитав:
— Лікарю, а як зазвичай виглядають люди, коли ïх витягають з цієï ями, ну, скажімо за три години?
Лікар ще не зрозумів суті питання, тому перепитав:
— В якому сенсі?
Варко посміхнувся, і пояснив:
— Вас не дивує, що провівши у холодній воді дванадцять годин, це створіння… ну, наприклад, навіть не посиніло?
— Я… Мене… Отакоï… А дійсно, — лікар захвилювався, зняв окуляри, дістав з кишені хустинку, протер ті окуляри, вдягнув ïх на свого носа, і здивовано запитав, — невже він андроïд? Чи кіборг? І не дивно, такий досконалий…
— Хіба тільки штучні люди здатні на таке? — дивувався Варко, бо мав надію, що лікар, врешті решт, зрозуміє його натяки.
І лікар зрозумів, та на секунду втратив можливість розмовляти, стояв відкривши рота і дивився на Варко ошелешеним поглядом. Варко чекав на відповідь. Лікар вагався, та здогади були надто дивними, щоб ними не поділитись, і вчений зміг з себе видавити лише:
— Ні, пане Ліро, цього не може бути…
— Хіба ви не вивчали всі ці дивні чутки, міфи і легенди з лікарем Коре?
Лікар Норе вже ніби нічого не чув і не бачив, окрім напівживого Гела. Присів біля солдата, що підтримував в'язня. Спочатку дивився на зблідле лице чужинця, на його бліді злотаві губи, відгорнув куртку, і мокру надірвану сорочку з грудей, приклав пальці до шиï, підняв трохи верхню губу. Уважно подивився на зуби і здивовано пробубонів:
— Та ми ж ïх так і не знайшли… — Миттєва пауза і він швидко заговорив ніби сам до себе: — Так тому і не знайшли, ми шукали стародавні цивілізаціï, казкові міста на захованих від людського ока планетах, та не могли і помислити, що вони можуть бути просто серед нас, і цей хлопчисько… Це диво, пане Ліро. Та я все ще не можу повірити, я мушу його детально оглянути…
— Я чомусь так і думав, — промовив Варко, присівши поруч з чужинцем.
Нак все ще тримав флягу у руці, був здивований поведінкою командира і лікаря. З цікавості аж нахилився уперед, аби чути усі слова що мимоволі злітали з вуст лікаря і ті які скупо кидав пан Варко. А Варко, взявши Гела за комір мокроï сорочки, несподівано струсонув його і голосно крикнув: «Справжнє ім'я, солдате! З якоï ти планети?!»
І говорити і дивитись Гелу було важко, тіло боліло, ніби тисячі кірідових голок проштрикнули його і застрягли у кожному м'язі, та він примусив себе розплющити очі, на обличчі навіть з'явилась якась подоба кривоï посмішки, і Варко почув відповідь, тихо та чітко:
— Гелард до Рідас, екологічна комісія Коаліціï.
— Ти мала, вперта тварюко, — зі злим захватом проговорив Варко, — а якщо я знову поверну тебе до цієï ями?..
— То краще вже застрельте, — спокійно прошепотів Гел.
— До камери його, — наказав Варко, і відпустив ту мокру почорнілу сорочку, підвівся, і хотів було іти.
Та лікар зупинив його:
— Але ж, пане Ліро, ви ж самі розумієте! Я мушу його дослідити! Заради науки…
— Не кричіть, пане лікарю. Особливо про якісь там досліди. Нам потрібно поговорити наодинці, ідемо до вашого кабінету…
— Але ж, пане Ліро! — з відчаєм закричав лікар Норе.
— Лікарю це наказ, — гримнув на вченого політик Варко.
Гел лежав на підлозі загорнутий у куртку, немов мертвий. Нак важко зітхнув, дивлячись на в'язня:
— От дитина нерозумна, чому ж тебе сюди занесло? І саме я мушу з тобою оце зараз панькатись?
— Та візьми за патли, та тягни до камери, — порадив здоровань з підбитим оком, — чим це бісеня краще від іншоï наволочі, яка тут сидить? Розумію, дівчисько — мале і гарненьке, я тобі навіть позаздрив, коли ти ïï виніс… А цю сволоту треба б було ще й провчити. Хочеш, я його до камери закину, як належить?
— Ото вже правда, віддай його нам, ми його затягнемо до камери. Потім тричі подумає перед тим, як стрибати по головам, як пустельний стрибунець, — розсміявся худорлявий солдат, який не брав участі у нічному побоïщі.
— Дурні ви обидва, — промовив Нак, беручи легке, тонке тіло в'язня на руки.
— Це чому дурні? — вишкірився старший здоровань з підбитим оком, порівнявшись з Наком, пістолет він вже тримав дулом до долу. Цей старий дуже поважав Старшого солдата Нака, не раз вони були разом у бойових операціях. Нак витягнув напівживого здорованя з палаючого бронетранспортера, тому здоровань був йому зобов'язаний життям, до того ж вони були друзями: — Чому дурні?