— Тобі сказати, що більше шкодить здоров'ю смертного, ніж паління? — запитав Коре.
— Алкоголізм, — відповів калтокієць, — у тебе ще є те, що розвиває алкоголізм у смертних?…
Нак зареготав. А Коре відчинив сумку і дістав звідти закорковану пляшку з вином:
— Та є, тримай.
Гел мовчки узяв ту пляшку, корок випав ніби сам, Гел зробив ковток. Сів на лавку, Рол поряд, втомлено схилив голову, Гел передав пляшку йому.
— Коли відлітаємо? — запитав Коре, — я вже навідпочивася і хочу додому.
— Ти ж казав, що твій дім тут? — здивувався Гел, забрав у Рола вино, зробив ковток, віддав назад.
Нак простягнув руку за пляшкою, отримав по пальцях від Коре:
— Тобі вже достатньо, хай хлопці вип'ють, бачиш, стомилися вони. А тобі, Гел, я ось що скажу — колись мій дім був тут, тепер не тут, з вами взагалі і сам перестаєш бути людиною з нормальними людськими цінностями, починаєш мислити хворобливо-глобально. — Лікар хитро посміхнувся і запитав: — А ти йому сказав, що ти ще й Старійшина Ради?
— Та він і в тан-ларда не зовсім повірив, — відповів замість Гела Рол.
— Головне, що погодився бути президентом, — а вірить чи не вірить не так і важливо, — додав Гел.
— Мій друг — президент, — посміхнувся Коре, — щось вже не вражає… Потрібно випити. Наку, тягни ще пляшку.
— Так у мене тільки горілка, — розгубився Нак і запитав: — А вони хіба горілку будуть пити? Вовки ж горілки не п'ють…
— Після вашого медичного спирту я особисто буду і горілку, — відповів Гел.
— То може багаття розпалимо, я гітару знайду, — несподівано запропонував підпивший Нак.
— А хто співати буде? — сміявся Коре. — Тільки не кажи, що ти.
— А от він і буде, — Нак тицьнув пальцем в сторону Гела, — він гарно співає, я чув…
Рол крізь сміх запитав:
— А багаття на вашому плацу розпалимо?
— Ну чому на плацу? У нас є тут де багаття палити, я ще хлопців покличу, вони дрова принесуть. То я пішов?
— Іди, тим більше, якщо хлопці не бояться перевертнів… — відпустив його Коре. — Влаштуємо клаптик анархіï?
— А чом би і ні… - погодився Гел. — Діючий президент приречений, наступний ще владу не взяв, сьогодні — маленька анархічна ніч. Перемогу потрібно святкувати.
— З твоïми жартами, Гел… — з посмішкою зітхнув Коре.
— Отак завжди, зв'яжешся з вами, навчишся пити усіляку гидоту, а так добре починали зі старого вина длоків… — сумно промовив Рол.
Я сиділа на даху високого готелю, серед повітряних арок і витончених фонтанів.
На Ракірлі, на острові Паракана, світило наче підкрадалось до вигнутого дугою горизонту, аби скупатись у прозорих водах ракірлійських океанів.
Я ж так хотіла на море, ось мені цілий океан, близький і недосяжний.
Весняне небо в фіолетових і рожевих кольорах, поверхня океану навколо острова сірого кольору, неначе розтоплене срібло. Я сиджу на даху і милуюсь фантастично прекрасним заходом «сонця», феєрією кольорів. За моєю спиною, на протилежній частині неба, ніч-хижак поглинала світло, і перші зорі з'являлися, наче жовті очі Всесвіту. А з нічноï сторони, де океан був темно-синього кольору, здійнявся ніжно-червоний величний супутник Ракірли, який здавався напівпрозорим на темному фоні фіолетового неба.
«Сонце» пірнуло у океан і настала ніч. Ніч — то мій час.
Будівля готелю складена з оброблених блоків, вирізаних зі скам'янілих коралів. Чіплятись за це каміння кігтями набагато приємніше, ніж, скажімо, повзти по бетонній стіні (бетон скрипить під кігтями, підступний і крихкий).
Такароне повернувся з ресторану злий і роздратований — калтокійський тан-лард на зустріч не прийшов. Він відпустив охорону, відчинив вікно, сів на диван і кинув на стіл апарат зв'язку, зі злістю мовив сам до себе:
— Добре ж ви цінуєте життя своïх людей… калтокійці.
— Я тут, пане президенте, вибачте, що не прийшла раніше, не люблю людних місць, волію розмовляти наодинці, - тихо промовила я, зістрибуючи з підвіконня на підлогу, — тільки, будь ласка, не робіть зайвих рухів, бо я вас вб'ю.
Пан Такароне був вражений і трохи таки наляканий чи то моєю появою крізь вікно на сорок восьмому поверсі, чи то взагалі тим, що прийшла саме я. Чи то тим, що не мав найтійського пістолета під рукою.
— Навіщо ви запросили мене на зустріч? — запитала я. — Помовчати ми і в підвалі вашого палацу могли, а тепер кажіть, що ви хочете від калтокійців.
— Я хотів зустрітися з вашим командармом, — тихо крізь зуби відповів зблідлий президент, — до чого тут ти? Як ти взагалі тут опинилась?