— Ви задаєте не ті питання, — мовила я, — найсмішніше, що я і є калтокійський командарм, один з двох. Другий поки ще залишився на вашій планеті. Є ще несуттєві питання?
— Я вам не вірю, — роздратовано сказав він.
У мене склалося враження, що ще мить і він кинеться мене душити. Тому я відповіла йому відразу:
— Я вам теж… Кажіть, врешті решт.
Він несподівано заспокоïвся, посміхнувся, склав руки на грудях і мовив:
— Говорив би, та якась дурість виходить. Шантажувати тебе нічим, а де ти залишила свого брата?
— Ви хоч розумієте, до якоï пастки ви з власноï волі потрапили? — тепер я втрачала терпіння.
— Про що ти? — а він взагалі заспокоïвся.
— Про ваших союзників. До речі, союзники ваших союзників забрали все те, що зберігали на вашій планеті. І ви тепер єдиний, хто знає, що то було. А вони знають що ви вирішили скористатися нагодою і змінити плани перевороту.
Почувши новину, він помітно розхвилювався, напружився, ніби хотів підвестися:
— Звідки ви це знаєте?
— Ваша планета могла б закінчити своє існування вже години дві тому. Добре, що союзникам ваших союзників завадили більш ретельно затерти сліди перебування на Копроконе разом з самою Копроконе.
— Та ви… ви… я вам не вірю, це… — і він почав задихатись, різко схопився за серце, і в якусь зовсім невловиму мить його рука стала кволою, наче у м'якоï ляльки. Відкинувшись на спинку дивана, колишній копроконський президент лежав блідий, непорушний і мертвий.
Я розгубилась. Розуміла, що серцевий напад — це не збіг обставин, Такароне був ліквідований. Чи підсипали щось у ресторані, або взагалі подіяли на його організм магією, та без різниці як, головне, що президент Такароне мертвий — миттєво, швидко і дуже вчасно.
Зранку буде весело: підніме галас преса, почне висувати гіпотези й здогадки, чому помер президент Копроконе, це вбивство чи недогляд копроконських лікарів, а якщо вбивство, то хто і навіщо його вбив. Потрібно буде відвести підозру від Варко і витягти декілька старих скелетів з шаф Коаліціï. Завтра попрошу Нейла нашого організатора масового напрямку соціально думки зайнятися цією гидотою.
Мабуть, пройшла лише мить, а вже від страшного удару ноги дикого ароського охоронця вилетіли з навісів двері. Триметрові найманці вломились у кімнату.
Вікно зачинялось автоматично. Я ледь встигла вистрибнути. Прямо у стрибку перевернулась, як кішка, у повітрі, випустила кігті й вчепилась у стіну. Дах був ближче, та на даху мне вже чекали, й внизу теж.
Над вікном нижнього поверху я розвернула своє тіло, повернувшись на кігтях, пальці занили, зі всієï своєï сили вдарила лапами по вікну, воно розлетілось, заскочила до кімнати, що дуже нагадувала ту, з якоï я тільки-но втекла. Відчинила тихенько двері до коридору, кинулась до ліфту.
А ліфт доброзичливо випустив лідеанців і аросців. Я кинулась втікати від них до сходів, перевтілюючись на ходу.
Перестрибуючи через блоки сходів, я на практиці відчула, що найважче тут не врізатись у стіну на поворотах між сходами, тож побігла ледь не по стіні. І найманці, що залишились далеко позаду, наважились зробити декілька пострілів мені услід. Кулі збивали елементи декору, шматки кораловоï маси летіли врізнобіч разом з пилом.
Одна куля мене таки наздогнала. Перша, кірідова, розривна. Вона збила мене з ніг, я покотилась по сходах, та відразу ж підхопилась. Декілька крапель моєï, активованоï завдяки Ролу, крові зашипіли на мармурових сходах. Мармур, ненавиджу мармур, моя кров на нього не діє, не діє на кірід, не діє на мармур. Треба бігти, не можна зупинятись, треба бігти.
Молода дівчина піднімалась по сходах, моя думка: «Та чому ж ти, дурепо, не скористалась ліфтом?! Тепер ж вб'ють!»
Дівчина побачила мене, таку гарну з жовтими очима і білими іклами, дико закричала (аж у вухах задзвеніло) і втратила свідомість. Якщо шалена куля не зачепить, чи аросці з лідеанцями не затопчуть, то, мабуть, виживе.
Як я і передбачала, мене чекали і у вестибюлі, і біля всіх дверей, і по периметру готелю, і на дахах найближчих будинків. Молодці. Гарно працюють. Швидко. Напевне, таки готувались піймати калтокійського аджара. Знову почнуться крики про перевертнів. І перевтілитись зараз не можна, бо я тоді взагалі звідси не виберусь. А потім у всіх газетах моє лице буде над написом «особливо небезпечна». Рол був правий, коли порадив мені не йти на зустріч з Такароне, я потрапила у пастку, і Зерон таки усе тепер дізнається, та я думаю буде пізно.
У вестибулі мене чекали найменше, думали — не ризикну. Та вони помиляються, я ризикнула, у мене не було вибору — і вони ризикнули — ризикнули відкрити вогонь у найпрестижнішому готелі Параками. Тут крім охорони готелю, охорони президента, двох-трьох поліцейських і невідомих у цивільному, були ще й звичайні люди, гості столиці, що мешкали у цьому готелі.