Гільгамеш, зв’язаний путами дружби й взаємної рішучості, забуває про будівництво свого оборонного муру (і відповідно відступається від своєї початкової найвищої мети) і вирушає далеко за межі міста, за свої безпечні мури, у дикі ліси, щоб відновити порядок у світі — вбити Хумбабу, втілення зла.
На вирубці кедрів зупинімося детальніше. У старій Месопотамії дерево вважалося цінною сировиною. Експедиції за деревом були дуже небезпечними й вирушали в них лише найсміливіші. Небезпечність таких експедицій в епосі символізує якраз наявність у лісі Хумбаби. «Хумбаба, якого зіслав на землю Енліл, щоб той оберігав кедровий ліс, був покликаний відлякувати випадкових приблуд, які приходили шукати цінну кедрову деревину»[43]. В епосі сміливість Гільгамеша підкреслюється і його намірами вирубати кедровий ліс (і таким чином, окрім усього іншого, отримати величезне багатство).
До того ж кедр вважали священним деревом, а кедровий ліс був святилищем бога Шамаша. І так, завдяки дружбі, Гільгамеш та Енкіду наважилися повстати супроти самих богів та перетворити священне дерево в звичайнісінький (будівельний) матеріал, з яким можна робити майже будь-що — наприклад, побудувати частину міста, перетворити на будівельний матеріал цивілізації. Тобто вони «поневолили» те, що раніше було частиною природи. Ідеться про гарний протоприклад зміщення кордонів між святим і профанаційним (світським), ба й про прообраз уявлення, що природа нам дана лиш для того, щоб місту й людству постачати товар, матеріал, виробничий матеріал[44]. «Вирубка кедрів зазвичай оцінюється як «культурний успіх», оскільки в Уруку не було деревини для будівництва, і це щастя для міста, що Гільгамеш таким чином роздобув цінну сировину для свого міста. І цей вчинок передвіщає наші «культурні успіхи», пов’язані з перетворенням живих організмів (і мова йде не лише про дерева) на сировину, матеріал, товар... Перетворення космічного дерева на будівельний матеріал — це приклад, який нам подав Гільгамеш і за яким ми гарячково слідували»[45].
Так ми стаємо свідками важливої історичної зміни: люди почуваються природніше в неприродному середовищі міста, ми стали створіннями неприродно неприродними й неприродно природними. Природа — це вже не оселя людей, як це було в юдеїв, які за своєю натурою були радше кочівниками (що згодом і підтвердиться). Для месопотамців домівкою стає місто. І почалося все якраз у Вавилонії: людина переїздить у місто, оселю людей, а зовнішня природа стає лише постачальником сировини. Природа — це більше не сад, у якому створено людину, за яким вона повинна доглядати й у якому повинна жити, натомість природа стає лише резервуаром природних ресурсів.
У тій частині епосу, де розповідається про подорож Гільгамеша й Енкіду до Хумбаби, ховається ще одна причина такого звеличення Гільгамеша — легенди приписують йому відкриття кількох криниць у пустелі, які полегшили торговцям переїзд через територію старої Месопотамії. «Після того, як було знайдено достатню кількість криниць та оазисів, відкрилася дорога через пустелю з центрального Євфрату в Лівію, що означало справжню революцію для затяжних подорожей верхньою Месопотамією. І якщо традиційно вважається, що Гільгамеш першим пройшов цей шлях, прямуючи до кедрового лісу, тож цілком логічно, що йому приписують і всі заслуги з відкриття різних технік виживання, які дозволили йому подорожувати пустелею»[46]. Так Гільгамеш став героєм не лише через свою силу, але й завдяки відкриттям і вчинкам, значення яких було здебільшого економічним — прибуток від будівельного матеріалу в випадку з вирубкою кедрового лісу, зупинка Енкіду, який руйнував економіку Уруку, чи відкриття нових шляхів через пустелю під час подорожей.
44
У часи Гільгамеша до природи потрібно було ставитися з повагою, притаманною всьому не-людському, тобто як до чогось такого, чого людина не створила й чим вона не може управляти. На деякі з частин природи навіть поширювалася абсолютна «священна» недоторканність (яку Гільгамеш, до речі, порушує). У наш час така недоторканність стає дедалі більшою дивовижею, та все одно ми можемо знайти сучасні «священні місця», куди заборонено вхід ефективній невидимій руці ринку. Таким прикладом може бути парадокс нью-йоркського Централ Парку. Його звідусіль оточує ефективність прямо до небес (у прямому й переносному значенні цих слів): мегаполіс, де кожен метр квадратний максимально використовується і в висоту, і в ширину. Можливо, доречно буде нагадати, що й вавилонські священні вежі, зикурати, повинні були «сягати небес». Їх роль, очевидно, полягала в доместикації гори, де з давніх-давен жили (некеровані й непередбачувані) боги. Що ми одомашнимо чи виготовимо самі, над тим і маємо контроль, цим і можемо управляти, бачимо його «наскрізь». Очевидно, зикурати — це результат різних спроб перемістити природну гору в місто, побудувати її людською рукою й одомашнити (ніби дикуна Енкіду). «Печера дала первісній людині перше уявлення архітектурного простору... попри всі відмінності прообразом і пірамід, і зикурати, і митраїчних святинь, і християнських гробниць була гірська печера». З кн.: Mumford. The City in History, 17. Однак повернімося до Нью-Йорка, міста міст: якщо взяти ціни на землю, то Централ Парк — у перерахунку на гроші — найдорожча природа в світі. Це «священне» місце займає площу 3,5 км2, і якби не було законного регулювання, то під дією різних ринкових сил її давно би вже проковтнула міська забудова. Однак пропозицію використати хоча б частину досить великої території під якусь новобудову ніколи б не схвалило ані місцеве населення, ані міська влада, тож місту і його ефективності, що майже сягає неба, ніби заборонено вхід на територію Централ Парку. І остання примітка: якщо поглянути з більшої часової дистанції, то не «заповідна» природа Централ Парку є аномалією, а місто всюди навколо. Це не природа — небажаний прибулець у місті, хоча сьогодні це так і виглядає. Це місто — небажаний прибулець у природі.