Так поступово дійшло до того, що Енкіду «уподібнився людям»[55]. Енкіду влився в (спеціалізоване) суспільство, яке запропонувало йому те, чого природа в її необробленому вигляді йому ніколи б не змогла дати. Він переселився з природи за мури. Став людиною. І зміна ця — незворотна, Енкіду більше ніколи не зможе повернутися до свого колишнього життя, оскільки «степова звірина тіла його уникала»[56]. Природа більше ніколи не прийме назад людину, яка покинула її лоно. Природа, звідки колись (людина) вийшла, залишається зовні за мурами. Відтепер вона буде йому чужою і радше ворожою»[57].
Отже, Енкіду стає розумнішим, проте розплачується за це втратою гармонії — і з природою, і зі своєю натурою. Схожий мотив пізнання (чи то вже морального, чи технічного), отриманого ціною обміну за гармонію, ми знаходимо в усіх трьох базових формативних культурах нашої західної цивілізації — тобто і в юдеїв (надкушування яблука з Дерева пізнання й вигнання з Раю) і греків (Прометей дарує людям technai, пізнання, а боги за це спускають на землю Пандору зі скринькою зла та нещасть, яка й порушує стару гармонію). До цього ми ще повернемося в другій частині книги.
Найстаріший епос, що зберігся до наших днів, у доволі імпліцитний спосіб дає нам дуже цінні підказки на прикладі переходу Енкіду зі стану тваринного до стану людського. Зокрема пояснює, у чому первісні культури вбачали початок цивілізації. Цей перехід відображає відмінності між людьми й тваринами, чи ще краще дикунами. «Епос...» непомітно описує акт створення, пробудження людини. Ми стаємо свідками емансипації людяності з тварини, подібно до того, як з каменя народжується скульптура. Зі стану первинного неопосередкованого використання природи лише задля індивідуального задоволення своїх потреб без жодних спроб змінити її Енкіду переїздить у місто — прототип цивілізації та життя в штучному середовищі поза природою. «І звідтоді він буде жити в місті, у світі, створеному людьми; житиме там довго, безпечно й комфортно, харчуватиметься хлібом і сікерою — дивовижними харчами, які приготували дбайливі людські руки»[58].
Від капризів природи до капризів людини
Протягом усієї історії людства домінувало бажання стати максимально незалежними від сил природи[59]. Що розвиненіша цивілізація, то більше захищений окремий індивід від впливів природи та краще вміє створювати навколо себе константне середовище для задоволення. Наше щоденне меню вже не залежить від урожаю, диких тварин чи пори року. Сучасна західна цивілізація вже навчилася підтримувати стабільний клімат і в люті зимові морози, і під час спекотного літа.
Перші спроби досягти такої бажаної константизації середовища для життя ми бачимо і в «Епосі про Гільгамеша» — найкраще саме на прикладі будівництва славнозвісної стіни навколо Урука, завдяки й якій місто могло стати колискою цивілізації[60]. Ця константизація стосується і людської діяльності, праці. Адже людина краще виконує одну роботу, на якій вона спеціалізується, а якщо вона ще й може покластися на роботу інших, що задовольнить усі інші її потреби, тоді суспільство збагачується. Уже давно зникла потреба у тому, щоб кожен умів собі пошити одяг і взуття; уполювати, виростити чи приготувати собі їжу; знайти джерело питної води й побудувати собі житло[61]. Ці ролі взяв на себе інститут спеціалізації (яка, звісно ж, діяла задовго до того, коли Адам Сміт описав її як одне з основних джерел багатства народів)[62]. Тобто кожен спеціалізується на тому, у чому буде для суспільства найкориснішим, а задоволення всіх інших своїх потреб він лишає за іншими.
Епос фіксує один із найбільших стрибків у розвитку розподілу праці. Урук — одне з найдавніших міст, тому в епосі відображається історичний крок уперед в спеціалізації — у напрямі нового суспільного міського упорядкування. Завдяки муру люди в місті можуть займатися іншими справами замість того, щоб піклуватися про власну безпеку, вони мають змогу ще більше й глибше спеціалізуватися. Не можна забувати також про стабільність, яку приносить з собою місто, обнесене муром. Життя людини в місті набирає нових масштабів і раптом уже природнішим здається займатися речами, що лишаться вартісними і після смерті людини: «Мур символізує і формує міцність міста як інституції, яка має проіснувати віки й запевнити своїх мешканців у повній безпеці, щоб і вони, думаючи про майбутнє, почали робити інвестиції з думкою про те, що лишиться після їхньої смерті далеким нащадкам. І саме на надійні мури Урука спиратиметься процвітання та багатство містян, які в селянина викличуть справедливий подив, а можливо, й заздрість»[63].
59
Сьогодні ми зазвичай вважаємо недоторкану дику природу ідеалом краси й чистоти, проте люди західного типу не змогли б довго прожити в незайманих частинах природи. Це не світ людей.
60
«У пролозі поет називає стіну витвором самого Гільгамеша, проте разом з цим нагадує, що фундамент стіни заклали сім мудреців, сім первозданних створінь, які принесли людям цивілізацію. Така точка зору відсилає нас до старої традиції, згідно з якою Урук (абсолютно справедливо) вважався колискою найдавнішої цивілізації». George. The Babylonian Gilgamesh Epic: Introduction, Critical Edition and Cuneiform Texts, 91.
61
На цьому прикладі маємо змогу усвідомити, який великий шлях змін пройшло людство за кілька останніх поколінь. Ще для наших дідусів і бабусь чи прадідусів і прабабусь ціла низка «природних» умінь була цілком звичною справою, тож теоретично вони могли самі себе повністю всім забезпечити. Сьогодні ж для більшості людей дика вже сама тільки думка, що вони могли б чи хотіли б зарубати курку, свиню чи корову, хоча їхнє м’ясо вони залюбки щодня споживають.
62
Концепт «виконання однієї роботи» аж до екстремальної форми розвинувся на фабричному виробництві, де майже все роботизовано. За збігом обставин, на одній такій фабриці (мануфактурне виробництво шпильок) усю чарівність розподілу роботи усвідомив і Адам Сміт, якого вважають основоположником ідеї економічної спеціалізації. Якби кожній сім’ї довелося виготовляти для себе шпильку вдома, найімовірніше, їй би це навіть не вдалося, але в будь-якому разі родина б згаяла за цим заняттям не одну годину, а завдяки спеціалізованому фабричному виробництву кожен запросто може купити собі шпильку, та ще й за геть мізерну ціну.