Добре, але що коли «не зростає»? Як потім розділити пиво? Підготуймося до довшого періоду не-зростання, який може тривати й десятиліття, тому що як тільки почнеться справжнє, недопінговане зростання, вийде (сподіваюся!) обов’язковий указ про якнайшвидше зниження державного боргу, перш ніж нагряне наступна криза. Іншими словами — швидко назбирати дров, перш ніж вдарять морози. Європейський та американський державний борг уже непосильно роздуті, вони ось-ось лопнуть — їх просто необхідно якнайшвидше скоротити. Щоб сплачувати борги, потрібно мати додаткові державні кошти. Тому, по-перше, не вдасться штучно регулювати зростання збільшенням боргу, як ми звикли з минулих років («джерело» висохло), а по-друге, додаткові державні кошти (єдиний спосіб, як швидко знизити борг) означають гальмування економічного зростання. Хто хоче стимулювати економіку боргом, мусить бути готовим гальмувати надлишком, яким буде сплачувати борг.
Ми дозволили підкупити себе зростанням (третім пивом) і занехаяли (чи тим самим і «вирішили») філософсько-економічні питання справедливого розподілу багатства. Іншими словами, діє правило, що коли загал багатіє, нам майже все одно, звідки приходить багатство, тобто нам не аж так залежить на справедливості. Але коли раптом ріст припиняється, суспільство бідніє — ми стаємо набагато чутливішими до справедливості. Можливо, асиметрія винна в тому, що ми там, де ми є. Економіка була приблизно так само (не) справедливою для минулого покоління, як і тепер, однак тему несправедливості ми почали нагально вирішувати аж зараз. Тому ми говоримо про кризу капіталізму зростання, адже капіталізм і демократія можуть існувати й без зростання (бо інакше це була б якась дивна, слабка система, що живе тільки завдяки хабарям зі зростання), хоча з третім пивом усе було б, звісно, простіше.
Резюме
Ми досліджували розвиток економічного мислення від найперших писемних пам’яток, які людина залишила на планеті. У результаті лишилися сліди — сліди не на папері, а всередині нас, і вони впливають на нас аж до сьогодні. Ми всі несемо в собі закорінені історії, які ми проживаємо, плюс маємо сюжети, що лишилися нам від предків. Часто ми без свого відома успадковуємо чужі історії. У кожному з нас ховається шматочок дикого Енкіду, частинка жорстокого й героїчного Гільгамеша, ми носимо в собі великий вплив Платона, нам сняться разом з Декартом та іншими механічні сни. І через тисячоліття у наших головах звучать слова й вчинки Ісуса та пророків. Вони допомагають нам створювати наші історії й додають значення та смислу нашим власним вчинкам. І саме ці, часто незнайомі, частини наших життєвих історій (та історій усієї нашої цивілізації) найкраще проявляють себе в періоди кризи.
Ми спробували пройтися всією історією бажання (тобто від першого закладеного в фундамент каменя) від самого початку, від Створення світу в Старому Завіті. «Первородний гріх» також можна трактувати як прояв надмірного споживання. Давні греки відводили економічним темам дуже багато місця у своєму філософському вченні. Так само й християни. Основні думки окремих Євангелій базуються на економічних та соціальних принципах. Також Фома Аквінський та інші помітно долучилися до формування принципів, які пізніше ми приписали Адамові Сміту. Останній зумів їх у слушний момент сформулювати й висловити. Також ми спробували розібратися в спадщині, яку нам залишив картезіанський науковий підхід, та вказати на підхід до економіки добра та зла в працях Бернарда де Мандевілля та Адама Сміта.
У другій частині книги ми спробували показати, що нас із давніх-давен мучить непросте питання споживання, що людина від природи поводиться неприродньо і що швидше за все ми завжди хотітимемо більше, не дивлячись на те, скільки всього в нас є. Це ненаситне бажання (чи потяг) живе в нас ще з часів Пандори та Єви і передбачає невпинну виснажливу роботу. Навіть найдавніші цивілізації того часу знали те, що ми (знову) відкриваємо — з великими стражданнями — зараз. Ми вказали й на те, що замість стоїчного вчення (зменшення попиту на статки) ми вибрали вчення гедоністичне (збільшення пропозиції товарів). Тож наше завдання — знайти свою власну межу, контроль над собою. Недаремно ж десь у Старому Завіті пишуть, що той, «хто панує над собою самим, ліпший від завойовника міста»[1033]. Чи, як стверджує Мільтон, «той, хто опанував самого себе, керує своїми пристрастями, бажаннями та страхом, завжди сильніший за короля»[1034].