- Не від сорому… Знаєш, я бачив учора на даху таку дивну руду кішку…
- У тебе на спині нічого не написано? - Розреготався Гапагавор.
- Це лише levіtatіs est. Твою легковажність.
Я люблю котів. Магічні, загадкові, гордовиті створіння…
- Aegrotі a medіcіs sanantur! Не ображайся, я тебе чудово розумію… Vіrtus contіnentіae… -… слухай, що там відбувається? Схоже на радіобойовик, чи то пак, вестерн…
- Поки ти розповідав мені про котів, ті двоє поставили «хлопчика з обличчям і плечима бога» перед фактом, що зараз трахнуть його кобіту! А тепер він саме б’є їм обом пики.
- Справді?! Як цікаво! Цікаво, чи встиг він щось на себе натягнути, чи гамселиться з ними прямо в оголеному вигляді?
- Слухай, ти просто якийсь садист, друже!
- Ні, я просто естет. Якби він бився з ними голий, в цьому було би щось еллінське, якась давньогрецька велич, краса… Як на олімпійських іграх. Я ностальгую…
Поїзд виїхав на кінцеву зупинку з іншого боку платформи саме коли Еля встигла привести до ладу свій зовнішній вигляд. Еля майже ні про що не думала, і настільки квапилася, що жодного разу навіть не подивилася на того, хто втягнув її в усі ці пригоди. Еля забула геть усе, що було в її житті до бійки у вагоні. Еля й досі трусилася від того, що сталося, і навіть не раділа з того, що все закінчилося доб ре. Еля хотіла лише одного: щоби все, геть усе, як найшвидше закінчилося остаточно. А він принишк раптом. І мовчав. Лише підійшов і тихо став у неї за спиною. Імовірно, зібрався пригорнути Елю до себе, але прочинилися двері - й до вагону вдерся натовп.
Протягом кількох зупинок Еля перебувала в ступорі, анічогісінько не бачила, не відчувала, не розуміла, не пам’ятала. В голові лише глухо, ніби зі слухавок плеєра, що валяється досить далеко від неї, крутилася якась ідіотська пісенька про якусь ідіотську троянду. А може, це було радіо, бо пісенька змішувалася з дивними перешкодами, схожими на чиїсь: бурмотіння, сміх, кахикання, і дзеленчання якихось скляних предметів.
А перед очима блимали - теж з перешкодами - якісь ідіотські мультики: кольорові плями, бите шкло, двоє якихось божевільних, ніби-то пластилінових, чоловічків з флейтами. І з дірочок їхніх флейт валив густий кольоровий дим…
«Станція Майдан Снозалежності. Обережно, Doors зачиняються. Thіs іs the end. Наступна станція - Гапагаворська. Шановні громадяни пасажири, коли виходите з вагону, не залишайте своєї сечі…» - прошепотів Елі на вухо надтріснутий голос потойбіччя. І Еля раптом включилася, і відчула, що її випадкового незнайомця за спиною немає. І що їй щось заважає в рукаві курточки…
«… та зужитих презервативів…»
- Ох, Гапагаворе, я задихнуся! Давай-но вийдемо на балкон, подихаємо повітрям.
- Ходімо.
- Що це ніби луснуло в кімнаті?
- Ти почув! Який я радий! Ти навіть уявити не можеш, як ти мене втішив!
- Поясни, заради Дога мармурового, чим це я тебе так втішив!
- Ти почув як вона почула звук ляпасу з іншого кінця вагона! Розумієш?! Це ніби друге дно сполучених посудин… Заключний акорд мого шедевра! …
«… не залишайте свої речі.»…
Гапагавор зі сновидою ще довго розмовляли, перш ніж розпрощатися і розійтися по своїх помеш кан нях. Сновида, щоправда, перед тим, як іти до дому, ще прогулявся на дах. Але в цей час він
уже міцно спав, і йому снилася чорно-біла вулиця, що далеко внизу. І чорно-білою вулицею танечною ходою - крізь сірі, схожі на дощ, перешкоди телеекрану, повз чорно-білий (сірий, прозорий) плеєр, що валявся на тротуарі, - йшла приваблива чорнобіла дівчина. І на ходу палила чорно-білу (сіру, прозору) цигарку. І на ходу витягувала з рукава чорно-білої курточки синю оксамитову краватку. І лунала дивна якась музика. Лунала з чорно-білого (сірого, прозорого) плеєра, що валявся на тротуарі. І від цієї музики сновида уві сні плакав. І всі коти були чорно-білими. Сірими. Прозорими…
_________________________
Від ходи земля зіщулюється, мов слимак стискається в жмуток десь там, у найглибшій по коридору кімнаті своєї мушлі і звідтам плюється на парасолі і корчиться від недопалків і ще - скидає мов шкіру змія з себе крила і перехожі кажуть: «Осінь.», спираючись на парасолю; поруч - собака на ремінці, цигарка - як зайва фаланга і на асфальті біля лівої мешти - торба картоплі або пакет з супермаркетовими дивами.
У МЕНЕ ВСЕ Є, І МЕНІ НІЧОГО
ЗА ЦЕ НЕ БУДЕ
«Дивовижну будову має урбаністична людина, і топографічні її вчинки не менш дивовижні, - думала Ліка (іa href=http://www.lіka.com.ua target=_blank«LіKa»/a/і), намагаючись збалан сува ти зовнішній гуркіт з внутрішньою тишею. - Але, з іншого боку, для них нічого дивного в цьому немає. Вони дуже швидко забули, яким не так вже й давно було їхнє Місто і яким було Мертве Місто - «місто у місті»; а он ті школя рики біля дверей взагалі можуть і не знати про нього… маленькі майбутні пращури мутантів з неприродно розвиненими від натискання кнопок великими пальцями рук… може у наступних поколінь тільки й лишиться, що один великий палець для натискання різноманітним кнопок, колупання в зубах і для вказування на щось…» Ліка знову згадала посмертний топографічний відбиток Мертвого Міста (href=http://www.deadtown.com.ua target=_ blank«Мертве Місто»/a/і), схожий на електронну плату якогось архаїчного запилюженого своєю величчю пристрою - архаїчного для тих місць, звідки вона повернулася і про які нічого не пам’ятала, крім подразливого відчуття чогось заїбало мій шедевр безладдя дідусь Барроуз, «Голий сніданок» чужого, бездоганного і неосяжного. Буває так, що плід помирає й усихає в жінці - організм, щоби уникнути зараження, муміфікує його. Так сталося і з Містом, в якому Ліка народилася, жила, яким жила, яке носила в собі, і тепер зрозуміла, що воно перетворилося на мумію прекрасного плоду в бурштиновому узварі її тіла, її душі, уподібненому кольором й запахом до вод, що омивали, текли вздовж і крізь її Місто. Глухий біль, схожий на все осяжний похмільний сором, тицькався тупими ку тами в серце, в мозок, в печінку, стискав нудотно своїми пружними моцаками світле яблуко сонячного сплетіння, навалювався і огортав, і чавив ззовні настирливим почуттям гіперсамотньої безвиході, бо таким болем, як і докорами і душевними муками похмілля, неможливо з кимось поділитися.
Пухкі хмари, немов у повільному водокруті, ходять колом попід віями і повіками темного небесного ока, в якому жевріють іскри зірок - як життя нічних комах. У Нього (єдиного, хто чув це Місто, як жоден з паршивих українських інтелектуалів, серед яких заведено презирливе до Нього ставлення) - у Нього кровообіг починався у брудних судинах травневих потоків зливи на Узвозі. Його нерви вросли у брук, і легенями - поміж написаних морфіновим розчином й контролями рядків - ходили буйні хащі на схилах. Його серце билося в дзвінниці Хрестовоздвиженської, й підліткові нічні полюції заливали гірким конопляним молоком і гречаним медом повного місяцю Лису гору і Татарський цвинтар… Але містика Його Міста вичовгалася мільйонами ніг очманілих прибульців з мальовничих периферій, бо ж - «сталіца»… чого вони тут шукали, припадаючи ненажерливими карієсними пащами до джерел гіркого відьомського молока (що має спільну з нічними полюціями природу) - молока, змі шаного з кров’ю потрощених будинків, з цегляним пилом і пилком конопель; гризучи у звіриній нестямі м’які розсмоктані пипки Матері (Матері Гарадов Рускіх)?! Шлейфа Великої Американської Мрії? Вони би і його також роздерли би на шмаття, але ж - роздерли мантію смарагдового Андрогіна, випили, вичерпали генетично загрубілими долоня ми з обкусаними нігтями магію Батька і Матері в особі Неповторного Міста - Мертвого Міста…
«Піздєц всім сподіванням!»…
Крізь усю цю тотальну мляву маячню, проти якої модернізоване тіло чулося цілковито безпорадним, Ліка не встигла відреагувати на блискавичне завору шення, що промайнуло вагоном метро від дверей до дверей - тільки побачивши обурені й наля кані обличчя розштовханих брутально пасажи рів і шкіряну спину останнього з вибігаючих «заворушників», на мить включилася вдовколишнє. Її також міцно штовхонули - аж крутонуло тілом і збовтало останні нашарування думок, - включилася вона вже коли автоматично підводилася з колін монументального добродія (той від несподіванки лише й встиг, що притиснути до грудей газету з напіврозв’язаним кросвордом, а гелеву ручку непоправно упустив).