подвір’ях стояли білі-білісінькі автівки, схожі на чудернацькі крижані брили, а білі від інію брами скидалися б на сталактитові печери, якби сталактити бували бурульками з найчистішої криги. Вуличка була така вузенька і кривенька - аж покручена, немовби хід у мушлі, - що будинки - теж білі від криги та інію - з обох її боків ніби сходилися дахами, а деінде і справді змерзалися у прозорі примхливі аркади незбагненної для літопоклонників архітектури. Саме в одному з таких місць зрощення криги, в білому будинку з непарним номером, під самісіньким дахом жила Еліка, а у будинку навпроти- з парним номером і теж у мансарді - мешкав Кліф. Одразу ж скажемо, що Еліка була витонченої краси білявкою, що у білому-білому Міс ті мало цілком природний вигляд, і коротко звалася Елею. Натомість Кліф був єдиною в Місті темною плямою, бо мав темну шкіру (простіше кажучи, афрозодіакальне походження, себто негритянське, а ще простіше - був американцем французького походження, але у 16 років мав повернутися до племені дредів (звідки пішов весь його рід), аби доглянути паралізовану бабусю-чаклунку; після її смерті декілька місяців жив у Буркіна-Фасо, потім на якийсь час повернувся до Нью-Йорка, а в Білому Місті…) й озивався би на повне ім’я Кліффорд так само, як і на будь-яке інше наймення чи прізвисько, вигадане білими людьми на швидку голову. Але Біле Місто не знало про свою темну пляму - як часто й ми не здогадуємося про свою потаємну ваду, доки слушна мить не виштовхне її на поверхню світла, - тому, що Кліф ніколи не виходив на вулицю. Він страждав на не таку вже й рідкісну форму «зимової ідіосинкразії». Єдиною в білому Місті з-поміж інших білих людей людиною, втаємниченою в існування загадкового темношкірого, була Еля, та й тому лише, що бачила його з вікна. Бачила щодня і так близько, що, якби намерзла крига дозволяла прочинити шибки, могла б до нього заговорити.
Кліф також бачив Еліку щодня, але з виразу його тотемічного обличчя годі було здогадатися: бачить він білу дівчину у вікні, чи бачить щось, що вважає частиною ласиць на шибці. Або ж взагалі часткою цього білого всесвіту.
У Еліки було двоє котів і дуже багато знайомих.
Але взимку вся ця безліч знайомих перетворювалася на химерні поодинокі телефоні голоси, бо зима в білому Місті - традиційно не найліпша пора для ходіння по гостях, тусування, чаювання і чаркування - як це не дивно… Можливо, ця традиція утворилася з іншої, ще прадавнішої, традиції не розчищати на цій богом забутій вуличці сніг… А коти переважно спали. Навіть у останньогрудневий день та - з особливою насолодою - у передноворічну ніч.
Один такий останньогрудневий день Еліка вщент проспала і прокинулася вже під вечір. Принаймні у кімнаті було темно, а химерний зелений вогник електронного годинника свідчив про те, що до Нового року залишилося сім годин. Тиша стояла така, що ватяно закладало вуха і чутно було пульсацію власної крові й шелестіння снігу за вікном. З вікон будинків - немов по тунелях - продиралися крізь рясний сніг вітражні різнокольорові відблиски - так, ніби дитина упустила в кучугур цілу жменю злип лих льодяників-монпасьє. Це в кожній хаті блимали електричні гірлянди новорічних ялинок.
Ніжні полиски пробігали шибками, бурульками на дахах й підвіконнях, китовими спинами снігових заметів.
З чавунною головою, на чавунних ногах, обережно несучи обважнілий і вогкий від сну мозок, Еля почвалала до ванної, наштовхуючись на темряву, яка радо розставляла на Еліному шляху - немов шахові фігури - перешкоди четвертого виміру, невловно капосні тенета.
В коридорі еліні ноги у грубих вовняних шкарпетках виконали цілу фугу Баха на рипучих паркетинах (і сумнівно, щоби нижнім сусідам це нагадало водяний орган).
Ванна кімната нагадувала обтріскану й зо два тижні не миту від кавової гущі філіжанку.
Еля перегорнула касету у китайській «мильниці» (магнітофон жив у ванній і, схоже, його змарновані, кволі від природи, легені вже починали поступатися волозі у тривалій виснажливій боротьбі), й по натисненні play залунали голоси китів, чайок та прибою на тлі ненав’язливої медитативної музичної підкладки. Замиготіли на корпусі маленькі різнокольорові лампочки, схожі на ялинкові вогники-монпасьє за вікном.
Еля залізла у ванну, закурила, пускаючи воду і випадково помітила запханий за люстро флаєр, у кутику якого красувався логотип - листочок марихуани. «Блін, мене ж учора Жюс запрошував на свою виставу…» - згадує Еліка. Справді, Жюс все хвалився по телефону, що написав лібрето до музичної вистави, а вчора взяв та й забіг на каву, приніс запрошення і буклет, щось хотів сказати протягом помереженого нездалими паузами кавування, не сказав, та й пішов нарешті геть-назад у біле-біле стумне Місто.
На вулиці Елі здалося, що перша дія вистави вже почалася. З масової сцени якогось готичнопохмурого гуляння кварталів за три до будівлі Театру. «Жюс міг таке утнути: випустити масовку просто на вулиці Міста: синкретичне видовище на морозі…» - подумала Еля: щільний натовп похмурих тіней - сірих та п’яних - у скафандрах, протигазах й шоломах, безцільно тусував хідниками, активно брунькувався у темних брамах і під’їздах, випаровував своє гниле сивушне дихання на тран с портних зупинівках, не приховуючи агресії.
Що зими у білому Місті транспорт припиняв своє існування (можливо, западав у зимову сплячку у своїх жалюгідних поіржавілих схованках-депо за традицією чи законом природи і скнів так до появи з-під снігу першої горіхово-брунатної вогкої бруківки).
Куфайки і куфайці, тілогрійки й тілогрійці, ватяники та ватяниці проводжали модну еліну дуб лянку чимось на кшталт єдиного каламут ного ко лективного погляду, сповненого тупої, але па сив ної агресії, який, утім, не віщував нічого доброго дублянці, якій заманулося б раптом зупи ни тися, чи - не дай боже - щось запитати, а ще гірше - послизнутися; або - найгірший з усіх варіантів - просто зупинитися і закурити.
Біля театру, у яскравому калейдоскопі снігових полисків, товклася купа знайомих, ретельно утрамбовуючи в сніг конфетті, недопалки, використані хлопавки, шампанові корки, мандаринову шкірку, насіннєве лушпиння, цукеркові обгортки, театральні буклети й розірвані квитки, риб’ячу луску та пачки з-під цигарок.
З багатьма знайомими Еля віталася, багато хто гукав до неї здалека, хтось чмокав у щічку, когось вона побіжно обіймала зі штучною рефлекторною щирістю… важко було зосередитись, тим більше, що Еля майже ніколи не чула того, що казала й зрідка сприймала синтаксично те, що кажуть їй.
- О! Елічко! Яка ти розумничка що прийшла!
Ходім, я тебе познайомлю з Говардом Стерном! - Волав Жюс, прудко проштовхуючись до театрального входу з Елікою в оберемку.
- Справжнім?! - Здивувалася (не сказати б спрутеніла) Еля.
- Звісно, ні! - Поблажливо всміхався до вартових-білетерок Жюс.
- Тю! Навіщо мені несправжній! - Випручалася Еля вже у фойє.
- Ну тоді гайда до бухвету бахнем коньячку. Я тебе з акторами познайомлю. - Легко погодився Жюс, намагаючись позбавити Елю дублянки.
Еля дуже не любила залишати свої одежі по усіляких гардеробах: вона почувалася прикутою до свого одягу й до неодмінно-майбутньої ситуації апофеозу вилучення його з гардеробу, коли - з одного боку - вона просто не вміла видиратися з живоплоту ніг у добіганні кінця вистави чи концерту (вона просто не могла не віддячити за дійство), а - з іншого боку - вона просто не вміла штовхатися у черзі: мозок починав підступно вар’ювати, й доводилося перечікувати усіх: від найагресивніших рогулів і найнаполегливіших пань, обладнаних дуже коштовними штучними атрибутами жіночої краси, до настирливих засмиканих квочок, роздратованих незграбністю тюхтія-чоловіка та байдужістю до Прекрасного дебіла-сина пубертатного віку.
Цього разу Еля покладала надії на Жюса, але з’ясувалося, що геть усі, хто цього вечора потрапив до середини театру, мали без жодних заперечень залишити в гардеробі не лише пальта, шуби й дублянки, а й увесь верхній одяг: на вході до зали всім видавали фіолетові плащі зі штучного шовку.