Жив собі на світі один тихий нарік - волочився від музики, тихо штрикався, грав на гітарі і з хати не виходив… В його життю були тільки музика й наркотики, ніхто його не знав і ніколи не бачив, і ніхто не чув його гри, хоч грав він так, що Ерік Клептон, Джако Пасторіус, або, скажімо - якщо тобі більше подобається - Джиммі Гендрікс поруч з ним просто відпочивали. Нарешті він остаточно сколовся і помер в абстинентому непорозумінні зі світом, і представ перед очі Божі в холодному і незатишному Чистилищі. Господь Бог подивився на нього і так розміркував: хлопець був наркоманом.
Але він був доброю людиною, нікому не заподіяв зла навіть подумки, і - найголовніше - він був неперевершеним музикантом, яких ще Земля не скоро побачить. І відправив його Бог за це до Раю. І коли опинився хлопець у непримхливій райській місцевості, перше, що побачив він з-за маленького пагорба, це коло людей, які по черзі грали на гітарі. І впізнав він серед тих людей усіх своїх кумирів, усіх великих музикантів - і Гендрікса, і Моррісона у тому ж числі. «Господи, яке небачене щастя!» - подумав він: «Хоч здалеку на них подивлюся!». І раптом він бачить, що Джим Моррісон гукає до нього: «Агов, чувак, йди сюди, ми всі на тебе давно чекаємо!». Хлопець сам себе не тямлячи від щастя і здивування, підходить, Моррісон йому подає гітару і каже: «Грай! Грай будь-який імпровіз на оцю темку (наспівує), ми всі тут знаємо, що ти найкращий серед нас!». Хлопець грає так, як ніколи в житті на Землі не грав, у жодних своїх наркотичних просвітленнях, зриває шалені овації, плаче від щастя… Гтара пішла знову по колу, всі грали варіації на ту ж саму тему, гітара знову дійшла до хлопця, він знову виклався, як міг, знову зірвав овації… Скільки часу так тривало - ніхто не знає, але почав хлопець відчувати, що вичерпуються імпровізації і фантазія, та й сили вже покидають, та й оплески вже не ті… і от настає мить, коли до нього доходить гітара, а йому вже не сила й одну ноту вичавити, і він піднімає очі на Моррісона: «Чуваки, а може змінимо тему, га?», а Моррісон подивився на нього уважно і відповів:
«Це - вічна тема, чувак…»
Еля замислено пила каву і непомітно для себе потягувала з люльки. Щось дедалі відчутніше бен тежило її, і вона нарешті знайшла цьому визначення:
- Дивно, ти так чисто говориш - навіть натяку на акцент нема…
Кліф раптом знітився - якусь мить уламки здичавілої березневої криги пливли у мертвій воді його очей, - і це було так несподівано страшно, що Еліку аж мороз продер уздовж хребта й сухий лихоманковий окроп потік слідом. -… а… ти хіба… хіба ти не знаєш, що тут всі розуміють будь-яку мову… тобто, ні… якою б мовою до тебе не звернулися, ти почуєш звертання своєю, і інші - так само… коли ти до них звертаєшся…
Елі враз стало неприродно зимно - плутані пояснення Кліфа, а - насамперед - його незвична нагла розгубленість, якої він не зміг приховати, спалахнули десь поза її очними яблуками стерильним сяйвом реанімації, вона животом, піднебінням, пальцями ніг відчула білу стелю і неживі сліпучі лікарняні лампи…
- Де - «тут»? - спитала Еля і не почула свого голосу: горлянку висушило і зціпило намертво.
Вона спробувала відкашлятися, й від спазму дрібно заклацали зуби.
Залишки механічної (уперше за вечір) усмішки сповзли з Кліфових вуст, темношкіре обличчя посіріло. Він уважно не зморгуючи дивився на Елю.
- Ти нічого не знаєш? Ти… нічого не помітила?..
Ти хіба не пам’ятаєш, що… Господи! І тобі ніхто нічого не сказав! С-с-суки! Суки! Але як! Як це може бути, що ти і досі… що ти одразу не дізна…
У-у-уууу, - тихо завив Кліф, стиснувши обличчя жилавими пальцями і крізь пальці не зводячи з Елі погляду. З очей Елі потекли сльози, але вона їх не відчувала. Її трусило, ковбасило, як на виході з важкого загального наркозу. Кліф простягнув до неї руки і міцно віп’явся пальцями в її плечі, щодалі сильніше стискаючи її так, ніби хотів втримати Елю у межах її тіла. «Тихо. Тихо, спокійно. Спокійно, Елю, ш-ш-ш.», - повторював він бляклим металевим голосом: «Елю. Послухай мене уважно. Дивись на мене і намагайся, навіть якщо нічого не зрозумієш, намагайся… Еля. Заспокойся. Якщо ти зараз не опануєш себе, ти вилетиш звідси НАЗАВЖДИ. В НІКУДИ. Звідси можна вилетіти нараз. І тоді вже остаточно припинитися, закінчитися. Еля! Слухай мене. Візьми себе в руки. Якщо тебе виб’є звідси, ти закінчишся. Тебе більше не буде. Ніколи. Ніде.» …Ніяк не впіймаю ту рибу, що зветься сонце - анемічна яєчня - бовтанка на пательні цивілізації.
Не впіймаю, бо сонце - не комета і не пуголовок, і не пуголовок комети - воно не має хвоста (до речі, хвіст комети - це омана, мара, пара від тієї криги, що тане, від наближення до Сонця). Сонце - це око, яке дивиться у монокль. І все бачить. Бачить, що весни без нього не буде…
Відчутними ритмами листя з кригою падає сонце сходить на заході просто крізь пальці долоні прозорі немов повіки зсередини якщо дивитись на сонце заплющеними очима… Психоделічні орнаменти проступають на пучках пальців замість відбитків, які ідентифікують твою довбану неповторність… зима приплюсне - голова на рівні плечей так до весни…
…Весни яка скінчилася в мені бо весна як пора року - то лише реанімаційна палата. Склеп із мумією - жаги - до - життя у видлубаному з не фритової брили саркофазі. Сполучені посудини з довічною рідиною - весна та осінь. Данаїди…
Переливають з пустого в порожнє…
А зима - то чекання…
Відчайдушний крик того що заснув у Армагеддоні стискання щосили скронь щоби біль не стікав на скіс вилиці антрацитовою отрутою…
Безособове - еротичне сновидіння. Соковита оранжерея з фламінго у мармурових басейнах. Надмірно вологе повітря бринить прозорими веселковими крильцями бабки. Руки пестять електричну гітару зі слонової кістки а простір уже не сфери і півсфери а рівнобічні трикутники зрізані піраміди й багатогранники з’єднувані у невловні кристали.
Гранчастий простір…
Величезний сумний тарган з «обвислими ніцшеанськими вусами» виліз на кольорову жорству й важко дихає…
Сліпучі крижані брили довкола кружляють величезні різнокольорові богомоли. По - реріховському яскраві тотемоподібні зооантропологічні істоти виконують зарозумілі па…
Сонце жбурляє у шибки стиглі мандарини…
Очікування у чаклунських вайях дощу з птахів та орхідей і моря шепотіння зойків теплого каміння чайок зроблених з туману хмар і шумовиння фіолетові слони стають на зморщені коліна чавлять зелених крабів у шовкових шлейфах хвиль слонам померлим хвилі на повіки кладуть солоні золотаві мушлі серця виймають і насаджують на голку луни прибою степового місяцю і бісеру відьомських трав раптова тиша касета із нехитрим записом прибою скінчилася і місяць мов маріонетка з обірваних дротів впав крізь вікно на підвіконня…
Цівка морозяного повітря з прихиленої кватирки збудила-таки мене певного дня місяця лютого певного року.
Потягла на себе ковдру. Відчула у собі провітрений скляний куб, що упинався гранями у живе тіло.
Побачила в люстрі свій погляд: садомазохіська цікавість й відьомський шал.
Розколошкав, - морозяними голками розтрощеної на хрусткі лелітки кришталевої вази, що гепнулася з висоти хмарочоса - пробіг тілом телефонний дзвінок, подряпав вени, вдарив метрономом пульсу…
Голос чоловіка проникнув у мене немов коньяк…
Еля йшла вулицею. Снігове сонце сліпило очі.
Засліплена, рухалася машинально. І її збила машина.
Це був найщасливіший рік у її житті, бо в ньому не бу ло зими. Зима, відфільтрована штучними органами - штучним серцем, штучними нирками - пропущена через нескінченні прозорі вени - нитки прозорих тунелів космосу - крапельниці, залишилася у графічному літосчисленні кардіограм.
ЗИМИ НЕ БУЛО.
Міста черево повивернуте кишками неонових реклам Неба черево покреслене інверсіями польотів реактивних літаків, яким не спиться ані вдень, ані вночі…
За вікнами танцюють плями ліхтарів та інших вікон…
Я мерзну, підібгавши лапи у заходах Учора кольору маренго. А життя - мов під склом - зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз… Душа в скляному вакуумі - лише обличчя поналипали зовні, юрмяться, намагаються роздивитися застиглий водограй осінніх квітів в чужій душі. Beyond tomorrow…