Завтра не треба прокидатися рано, але не виникає бажання відтягувати сон - вік не той, і все вже не таке, як раніше («обличчя за п’ять років не постаріло, а просто втратило актуальність»).
Каламуть, шурхотіння, втома, кома, мряка…
Так дзвонять в двері лише менти!
- Як до власної хати… Кого чорт приніс?
- Прикинемося, що нас немає.
- Світло від телевізора.
- Тоді зробимо вигляд, що спимо з телевізором… цікаво, коли у них рука стомиться тиснути на дзвоник?
- Ніколи. Доведеться відчинити.
- Тоді пошли всіх - скажи, що ми трахаємось.
- А їм не пофіг?
- Скажи, що у мене дуже складна форма грипу, сказ, ящур, побутовий сифіліс…
- Повір, їм пофіг, (дзвоник продовжує длубати в мізках дірку), у них стільки бухла, що їм пофіг… (водночас з дзвоником розпочинаються гупання ногою в двері та веселі п’яні вигуки обидвостатевими голосами: «Откривайте! Харош трахаться!») Вузький простір коридору щільно затоплює гамір, сміх, жартівливі виправдовування і брязкіт повної тари.
- Ліко, серденько, одягайся і виходь! - До спальні вдирається Кіть у мокрій шкірянці. - Ми будемо пити коньяк з пивом, бо одне без іншого - гроші на вітер!
- Шарман, бля… Я тебе ненавиджу. У мене болить голова, і я вже сплю.
- Ну тоді «я, блядь, перепрошую», але ми тебе винесемо і вилікуємо!
- Шоб ти здех, падло.
- Люди невдячні, - театрально зітхає Кіть - але треба завжди чинити добро, не сподіваючись на вдячність. Виходь, пєльмєні зваримо.
В кухні вже юрмяться і гуркотливо пересувають меблі Ксена, Рудий, Крихітка, Максим, Аврал, Богданчик, Енді та Юля.
Коли всі розміщуються (дами на колінах своїх чоловіків, які загрузли у прочавлених до підлоги кріслах), Кіть спритно роздає майонезні слоїки з коньяком, що правлять тут за склянки, і відкриті пляшки з пивом, і, по-змовницьки (театрально) підморгнувши, виголошує:
- Ліко! Ми вітаємо тебе з днем народження, бажаємо тобі щастя впродовж твого життя, і легкої смерті від оргазму наприкінці. Оскільки ти завжди хотіла померти молодою, ми бажаємо тобі щонайменше тридцять років рожевої юності та триста років шаленої популярності. Ми всі прагнемо мати твою книжку з чистого золота, з викарбува ними на обкладинці словами: - алаверди сентенціям твого чоловіка - «Ліко, література - це прекрасно, але ти ніколи не заробиш нею собі на життя!»
Ліка подивилася на своє відображення в каламутній шибці, посміхнулася театральною пос мішкою незрячим очам свого відображення, ска зала:
«Дякую, серце.», цокнулася з Кітем і ковтнула коньяк («Ацетон ацетоном, «каніна», - подумала здригаючись і запила пивом «з гарла»). Всі загомоніли, потягнулися цокатися пляшками та імпровізованими келишками. Чоловік Ліки, як завжди відсторонено і зверхньо посміхаючись, випив і чмокнув Ліку в потилицю.
Десята ранку. На трасі двоє. Високий з величезним наплечником (Олекса) і маленька з вишитою торбинкою (Еля). За спиною - пост ДАІ і табличка «КИЇВ». БуГалтера і Ксюшу щойно підібрав TІR, про який можна лише мріяти.
- Сумнівно, що хтось нас підбере. Все через твій наплечник. Він більший за тебе. Ти можеш хоч мені відкрити велику воєнну таємницю на біса тобі в Одесі першого квітня намет?!
Чистозелені риб’ячі очі Олекси сяють, мов гральний автомат, що викинув Джек Пот:
- Я вперше їду стопом, - промовляє він з інто націями хлопчика, який експромтом дає бліцінтерв’ю на Майдані Незалежності якійсь вбогій ТРК штибу «Тоніс»,»Гравіс» чи бодай «Пеніс». - Ми раніше тільки зі спелеологами…
- О спелеологія - це серйозно! Крейза! Стільки причандалля, що сам чорт не розбере коли і як вони встигають його використати і взагалі дотягти його до своїх печер!
Повз суне віз о двох конях. З возу приязно си гналізують люди у валянках, мовляв, сідайте, підкинемо!
- О супер! Треба спитати чи не підвезуть на своєму надшвидкісному пепеладзе до Умані чи до Білої Церкви!
Віз повільно мікшується з небокраєм. По той бік шосе оживають декорації до того незворушної мирної техніки. Шоу Просапних Механізмів. Проорювання мозкових доріжок. Ланка тракторів і бульдозерів на чолі з асфальтоукладальником, поважно вирушає у напрямку склохалабуди ДАІ по команді жовтогарячих спецмурах.
До кожного грифа прив’язана бомба Грифи високо в небі летять Віджахують дельтаплани наци З повними баками ефедрину - Торжество Шостого Рейха…
Це схоже на воєнний парад. Даішне бунгало складає останню молитву й офірує першій-ліпшій соплі марки «Жигулі» останній штраф. Парад триває. Зараз пройде колона даішників - спецназ-зтого-світу імені Техаської Зебри. За ними - колона детепешників імені Ордена Гіпсової Пов’язки.
Колону замикають ноші з коматозними - віртуальна десантна рота імені третього реанімаційного відді лення місцевої лікарні швидкої допомоги №1.
Пересічні громадяни їх ще звуть «Труна з коліщатами». Погойдуються на списоподібних штативах пляшки з глюкозою та фізрозчином. Прозорі мацаки крапельниць присмокталися до вен й ссуть жертовну кров воїнів. Штативи з крапельницями, немов хоругви, урочисто несуть порцелянові медсестри.
- До Білої підвезуть!
- Мерщій! Речі хапай!…Уфф, доброго ранку.
Водій похмурий і мовчазний.
- До Білої!..
- Заспокійся, я чула. Грошей вимагатиме, паршивий жигуль… Я ж тобі казала, що це народна прикмета: тільки-но запалиш цигарку, з’являється транспорт, хоч тролейбус, хоч трамвай. За містом теж діє. І завжди така жаба душить за ту цигарку!
Втім, це моя особиста жертва Шляхобогу. Ти ж не куриш.
- А ми що, йому не заплатимо?! - пошепки на вухо, і очі як у нажаханого лемура, який зненацька похлинувся авокадо (чи що вони там їдять, лемури).
- Ти вчора народився чи сьогодні вранці?
Придбав би собі квитка на потяг «Київ-Одеса» і сидів би три доби на морському бережку голодний і тверезий. І у поролонових вухах, якби розчулені одесити подарували на згадку про 1 квітня!
- Ну, я думав, це як розвага, спорт…
- Ні фіга собі спорт! Їхати приміром до Криму на місяць як мінімум з однісіньким заклеєним жувальною ґумкою баксом і двома пакетиками перлового супу! Це, сонце, романтичні будні. Стиль життя, але дещо тої… нав’язаний самим життям.
- Все одно незручно якось.
- Минеться. Бачили очі, що купували. Щоправда, його, мабуть твій туристський вигляд збив з пантелику. До речі, ще одна перевага драйвера над соплею: нема морально-етичних дилем, совість не мучить, не страшно, що поб’ють, бо драйвера знають хто ми, роуді, і коли вже беруть, то, будь певен, знають, що роблять. Які тут гроші! Швидше за все ще й самі тебе нагодують.
Під Білою Церквою все, що не було забетоновано чи заасфальтовано, променилося Мать-і-Мачухою.
Одна пухнаста квітка потрапила до ксивника, - в гербарій вписок і телефонів.
- Jesus Chrіst! Як це ти примудрився таке застопити?! Тебе сприймають як мандрівного лауреата фестивалю бардівської пісні, факт!
Краплеподібний сталевосиній мікроавтобус зливався з повітрям. За попелястими лінзами вікон мерехтіла зелено-жовто-сіро-теракотово-блакитна смуга, розкраяна білою навпіл. Металевими плямами всмоктувалися-і-миттєво-вилітали-з-простору стрічні авта. Віртуальна поїздочка, крутіша за вакуумну систему «Кетамін - Реланіум». Лишилося почуття сексуального задоволення.
Криве Озеро. Крижаний вітер місить похмуре бляшано-зелене довкілля. На узбіччі - фанерна цюпка літнього знестекленого ганделика. Шосе безрадісне і безнадійно порожнє.
- Пропоную сховатися від вітру всередині цієї катеринки і попоїсти.
- А раптом буде щось їхати?
- То поїде собі. Наш драйвер нас знайде.
Середина цього обтрісканого пуделка скидається на мушлю равлика, чий хазяїн - павлик - давно врізав дуба. Лише на стінах і перетинках зосталися шпалероподібні сухі сірі клапті його драглистого тіла й мерзлий слиз по кутках. Олекса готується до трапези мов справжній професійний кришнаїттурист. У нього є навіть термос із ясминовим чаєм!