Роллер показав гостеві його дім, сказав, що в маленькому флігелі живуть слуги групенфюрера, їх привезли з Парагваю, індійці, коштують копійки, десять доларів за штуку; дівчинці тринадцять років, але її цілком можна класти в ліжко, щоб зігрівала ноги, у цих тварин так заведено; протягом найближчих півроку ветерани підшукають йому німкеню аргентінського громадянства, шлюб з нею — звичайно формальний — дасть змогу одержати тутешній паспорт; по радіо буде передано — тому, кого це, звісно, стосується, — що партайгеносе Мюллер благополучно прибув на місце тимчасової дислокації; прийнято рішення поки що до активної роботи не приступати; є підстави вважати, що протягом найближчого року ситуація у світі зміниться; такі відомості передав Гелен по ланцюгу; він людина надійна, хоч, звісно, не до кінця наша, надто багато егоцентризму і військової кастовості; і все-таки час працює на нас; витримка і ще раз витримка; риболовля й полювання допоможуть скоротати час вимушеного неробства…
І от через кілька місяців Рікардо Блюм, громадянин республіки Аргентіни (в минулому — німецький банкір, що постраждав від нацистів, бо мати була на восьму частину єврейка), лежить на низькій тахті і дивиться, як сонячне проміння, покраяне тонкими жалюзі, повільно піднімається по вибілених стінах, і думає про те, що, мабуть, його час от-от настане.
У нього є підстави так думати, він ніколи не видає бажане за дійсне, саме тому він тепер живе тут, а не гниє в камерах нюрнберзької тюрми.
ШТІРЛІЦ-ІІ
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— Прямо, будь ласка, — сказав американець, — тут недалеко.
— Я чув, що непогано годують в «Емператріс», — озвався Штірліц. — Це тут поряд, праворуч.
— Я впевнений тільки в тій кухні, яку знаю… Ходімо, ходімо, не бійтесь.
— Зачекайте, — попередив Штірліц. — Червоне світло. Оштрафують.
Пішоходів не було, машин також, час трафіко[5] скінчився, але світлофор уп'явся у вулицю своїм тупим і роз'ярілим червоним оком, не моргаючи, зупинись, та й годі.
— Мабуть, зламався, — кинув американець.
— Треба ждати.
— Ну їх к бісу, ходімо.
— Оштрафують, — повторив Штірліц. — Я їх знаю…
— Нас не оштрафують, — відповів американець і пішов через дорогу.
І зараз же пролунав свисток поліцейського; він був уже немолодий, цей капрал, ввічливий, небагатослівний; штраф на місці взяти відмовився, попросив документи, забрав шоферські права американця й ватіканське посвідчення Штірліца, назвав адресу дільниці, куди треба прийти, щоб з'ясувати факт порушення правил руху, і, відійшовши до тротуару, сів у машину без розпізнавальних знаків поліції — ясна річ, затаївся, чатував на порушників.
— Сволота, — процідив крізь зуби американець, — маскується. Не турбуйтесь, я заплачу за вас штраф.
— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Валяйте.
— Швидше йти ніяк не можете?
— Дуже поспішаєте?
— Не те щоб дуже, але…
«Але чому вони підкралися до мене саме сьогодні? — подумав Штірліц. — Чого вони так довго чекали? Смисл? Чому це приурочено до тих днів, коли закінчується Нюрнберзький процес? Світ чекає вироку; але ж тут, в Іспанії, переконані, що багатьох підсудних виправдають, тільки когось для перестраху посадять у тюрму… Я ж у це не вірю, в Нюрнберзі нема кого виправдувати, там судять найстрашніших злочинців, найжахливіші організації, які будь-коли існували у світі… Звичайно, фалангісти Франко не можуть не мріяти про виправдувальний вердикт, зрештою там, у Нюрнберзі, їх судять також… Але ж диму без вогню не буває? Не можна видавати бажане за дійсне? Можна, на жаль, можна, — заперечив собі Штірліц. — Але я не вірю в те, що бодай хтось із співробітників Гітлера уникне смерті… Там судять банду… Тут галасують, що обвинувачений Ялмар Шахт був президентом Рейхсбанку й не підписував наказів на розстріли… А хто давав гроші Тіммлеру на створення гестапо? Він! Хто давав золото Герінгу на створення армії й люфтваффе? Шахт, хто ж іще! «Франц фон Напен був послом!» Невже?! А ким же він був до того, як став послом Гітлера? Канцлером! І передав владу єфрейторові. Папен знав, що таке фюрер, він був дуже добре обізнаний з його програмою, він розумів, що робив, коли коронував Гітлера «національним лідером», творцем «Великої Римської імперії германської нації»… Я не вірю, я просто не маю права вірити в те, що гітлерівців — хоча б одного — виправдають у Нюрнберзі. Якщо це станеться, значить, я — приречений, я — заложник тут, ніколи мені звідси не вибратись».