Сеньйора вийшла до гостей у дуже нарядному платті, царствено обійшла запрошених, знайшла для кожного миле слово; Марі-Кармен погладила по щоці, але з-за столу пішла перша, що трохи здивувало генералісимуса. Але він лишився в залі до кінця; коли зазирнув до її спальні, сеньйора лежала тихо, нерухомо; вирішив, що спить, турбувати не став. Вранці Франко вразило її обличчя — воно було бліде, з синцями під прекрасними величезними очима.
— Ти погано почуваєш себе, люба моя? — спитав він співчутливо.
— Ні, ні, — сухо відповіла вона, — все чудово.
— Але вигляд у тебе стомлений.
— Вигляд у мене заздрісний, — сумно всміхнулася сеньйора, — Я себе почувала вчора городнім опудалом… Усі дами були прекрасно одягнені, а я навіть не знала, що тепер модно, як одягаються жінки на вулицях, що виставляють у вітринах кращих магазинів… І потім, ти помітив, які діаманти були на Еухенії? А які смарагди висіли у вухах цієї старої Маданьєс? Наче яблука…
— У них яблука, — посміхнувся він, — а в тебе Іспанія, слава і влада.
«А чи довговічна вона? — саме тоді вперше подумала сеньйора. — Ти не монарх, якщо станеться щось у країні, сім'я житиме в злиднях».
Але, подумавши, вона не зронила ні слова. Тільки через три місяці — витримки вона навчилася у свого чоловіка — сказала:
— Ти не вважаєш, що настав час і мені з'явитися в місті? Все-таки в Європі так заведено, щоб дружина національного лідера вносила свій вклад у справу чоловіка. Зрештою, чому мені не патронувати б медицину? Чи школи?
… До виїзду сеньйори охорона генералісимуса готувалася тиждень. Був затверджений маршрут поїздки по місту, перевірено тих людей, які мали її зустрічати й відповідати на запитання, підготовлено тексти її звернень до лікарів у тих клініках, що можна було відвідати; чотириста агентів охорони зайняли свої місця на тих вулицях, якими їхатиме кортеж; гвардію севіль, що відповідала за дороги, за два дні до того перевели на казармене становище, на горищах багатоповерхових будинків свої місця зайняли снайпери.
Сеньйора попросила ознайомити її з планом виїзду, запитала, по яких вулицях пролягатиме шлях, і внесла лише одну корективу, й висловила бажання, щоб кортеж проїхав головною вулицею Мадріда — Гран-Віа, яка називалася вже тоді Хосе-Антоніо, на честь вождя фаланги.
У «паккарді» з нею, крім двох охоронників (решта набилася в «Лінкольн» супроводу), було ще дві дами; кандидатури також затвердив начальник особистої охорони каудільйо; одну з запропонованих сеньйорою, маркізу Батісту, він відкинув, бо був у натягнутих стосунках з її чоловіком; сеньйора висловила незадоволення, але шеф безпеки був невблаганний; цього вона йому не забула. Франко не забув йому іншого: прочитавши рапорт про виїзд сеньйори у місто з метою «ознайомлення з ситуацією в медичному обслуговуванні дітей та підлітків», він виділив абзац, у якому наголошувалось, що сеньйора «наказала шоферові зменшити швидкість, коли кортеж їхав вулицею Хосе-Антоніо мимо найрозкішнішого магазину хутра, а також, коли машина проїжджала будинок французької моди та ювелірний магазин Хесуса де Вальявілла, що було порушенням норм безпеки».
Знаючи, що звіти начальника охорони існують не в безповітряному просторі, а тою чи іншою мірою стають відомі штабу фаланги, тобто міністерству руху, міністерству внутрішніх справ і шефові управління безпеки країни, Франко розумів, що цей абзац цілком може дати тему для розмов, які в Іспанії, країні, що гостро відчуває інтригу, небажані.
Тому, коли сеньйора — знову ж таки через кілька місяців — запитала, чому в Мадріді немає Аранхі, що охороняв Франко, коли вони жили у Бургосі, її слова впали на вже підготовлений грунт; незабаром Аранху перевели з Барселони у Мадрід, де він очолив підрозділ особистої гвардії Франко.
Наступний виїзд у місто організовував уже особисто він, Аранха, вірний дружочок; йому можна було абсолютно відверто сказати про природне бажання добачити нові моди, полюбуватися майстерністю ювелірів і відчути приємну ніжність соболиного хутра.
Але Франко, вислухавши її прохання купити діамантовий гарнітур з Бельгії (виставлений на Гран-Віа), відповів, що зараз не час просити такі гроші в казні.
— Треба почекати, люба, — додав він, — не всі нас зрозуміють. Ти ж знаєш, скільки в мене заздрісників, — навіть серед тих, хто вважається близькими друзями.
Сеньйора знала, що в деяких питаннях з Франко сперечатися не було сенсу; обережний і неквапливий, він зрідка помилявся в своїх вчинках, не вдавався до різкості — віддавав перевагу нелегкій, поступовій послідовності.