А в самому центрі цієї павутини був маркіз де ля Куенья, який, ставши віце-президентом громадського комітету по увічненню подвигу армії і фаланги, налагодив прямі контакти не тільки з усіма найбільшими підприємцями країни та банкірами, а й з партнерами за кордоном, як у нацистській Німеччині, так і в Сполучених Штатах, у нейтральній Швейцарії та профашистській Аргентіні.
Ідея братства про двовладдя — як зриме державне, так і таємне банківське — поступово стала набувати організаційних форм, старанно, певна річ, законспірованих, а тому особливо могутніх, бо в підґрунті цього інтересу було не щось там, а золото, гарантія сили.
Саме тому аргентінський журналіст Гутієрес, брат могутнього помічника Перона, що курирував безпеку буенос-айреського генерала, але при цьому втягнений у ланцюг таємного братства, і поїхав до маркіза, одержавши інформацію Кемпа про те, що американський розвідник Пол Роумен підкрадається до тих, хто ввійшов у діло не словом, а вніс багатомільйонні скарби «третього рейху» в броньовані сейфи іспанських та аргентінських банків.
ШТІРЛІЦ-ХVІІ
(листопад сорок шостого)
— Послухайте, Брунн. Ви не стомлюєтесь, що я раз у раз називаю вас різними іменами?
— Я звик.
— Може, вам буде зручніше, коли я називатиму вас Бользен? — спитав Роумен.
— Це теж псевдонім… Один чорт…
— Добре, я називатиму вас Штірліц…
— Ви впевнені, що це моє справжнє прізвище?..
Роумен запросив його погуляти в парку Ретіро; вони зустрілися біля Плацолети Піно, неквапливо пішли до Пасеа де лас Естатуас; Штірліц віддав належне тому, як елегантно перевірився Роумен; побачив, що стежать, посміхнувся, сказав, що «це не мої люди, мабуть, іспанці проявляють ініціативу, а може, ваші, Штірліц»; вислухав його відповідь: «На жаль, я не маю можливості налагодити стеження», погодившись, кивнув і витяг з кишені свої, як завжди, пожмакані сигарети, спитавши при цьому:
— Ну, добре, а яке ж ваше справжнє прізвище?
— А що, коли б воно виявилося англійським?
— Цього не може бути.
— Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи, — зітхнув Штірліц. — Так Чехов писав, чули про такого письменника?
— Звичайно, — у тон йому відповів Роумен. — Він писав тексти для античних опер, які ставила трупа Мохамеда Рабиновича в Нью-Джерсі… Я називатиму вас «доктор»… Чуєте, скажіть мені: як ви ставитеся до Гітлера?
Штірліц знизав плечима:
— Коли я скажу, що ненавиджу, ви мені не повірите, І я не маю права вас у цьому переконувати… Сказати, що люблю — не оригінально, всі націонал-соціалісти мусять його любити.
— А ви мене переконайте. Поясніть, коли ви його зненавиділи. Чому? Мені цікаво послухати хід ваших міркувань.
— Думаєте намалювати мій психологічний портрет по тому, як я брехатиму вам?
— Ваш портрет у мене в голові. Мене цікавить логіка вашого мислення, ви цікаво мислите, не ординарно… Ви щойно сказали: «Всі націонал-соціалісти мусять любити Гітлера»… У червні сорок п'ятого Отто Штрассер дав нам показання, що й він, і його старший брат Грегор ненавиділи фюрера…
— Невже? А ви почитайте, з якою заявою в партійній пресі рейху виступив Грегор Штрассер, коли Отто втік із Німеччини… Він затаврував його як зрадника, що попався в лапи євреїв та агентів Комінтерну, заявив, що відмовляється від нього й пориває з ним будь-які стосунки, бо він посмів підняти голос проти великого фюрера. Але й це не допомогло: через півроку Гітлер наказав його розстріляти, і його перетворили на мішень ті есесівці, які за день перед тим проводили свої зібрання під портретами основоположників руху, а ними були Гітлер, Грегор Штрассер і Рем, клялися їм у вірності й любові, захоплювалися їхніми геніями й слізно розчулювалися з дружби «братів»… Нацизм передбачає присутність ідола, котрий звільняє від необхідності думати; клянуться не ідеї, а тому, хто її виражає. Все персоніфіковано. Все пов'язано з іменем однієї людини. Триєдиний дух, керівництво нацією мусить бути одноособовим, ось тому й убили Штрассера та Рема. В глибині душі Штрассер міг ставитися до Гітлера як завгодно, але відтоді як у нього забрали пропаганду, після того як Геббельс зробив фюрера живим богом, ніхто не мав права на думку; «хайль Гітлер» стало синонімом «доброго ранку» і «на добраніч». Не скажеш — гільйотина… А це боляче й дуже страшно, бо ти чуєш шурхіт падаючого металу і уявляєш, як через якусь мить цей гострий, як бритва, метал розірве шийні хребці, хлине кров і настане вічна темрява… Вмирати не так страшно, коли падаєш з машиною в проваллля, — там хоч якось можна орудувати, крутиш кермо, тиснеш на гальма і приловчаєшся, як би не вдаритися об камінь… Страшніше в літаку — сидиш у салоні, повна безпорадність, пілоти дурні, от якби ти сів за штурвал, то вивів би літак з піке… Легше у ліжку — в тебе рак, а ти переконаний, що це виразка, і невдовзі винайдуть — повинні, не можуть не винайти — нові ліки, прийде лікар, послухає тебе стетоскопом, припише якісь дивовижні пілюлі, і все буде гаразд, дома й стіни помагають… А от як на пласі…