Запитання. — А для того, щоб покласти край мріям про мир. Таке ви припускаєте? Ви ж пам'ятаєте, що преса тієї пори обіцяла німцям мир… Можливо, Гітлер хотів довести, що англійців, які готують на нього замах, треба знищити і для цього треба йти на будь-які жертви? Можливо, ви і ваша робота по Весту й Стевенсу, що почалася незадовго перед замахом, була ланками його плану?
Відповідь. — Мені важко у це повірити. Запитання. — А в те, що справжнім організатором замаху — коли ви вважаєте, що не Гітлер був ініціатором цього «другого рейхстагу», — був Гіммлер?
Відповідь. — Ні. Він тоді не міг піти на це. Я пам'ятаю, як він вагався у квітні сорок п'ятого, коли я благав його скинути фюрера, я знаю його нерішучий характер, ні, я не думаю, що він тоді міг піти на це…»
ШТІРЛІЦ-ІІІ
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— Ви дуже напружені, — сказав американець, — даремно… Не бійтеся.
— Я боюсь тільки лихого ока, — відповів Штірліц. Американець розсміявся:
— Невже вірите в лихе око? Не піддавайтесь містиці.
— І все-таки в який ресторан ви хочете мене запросити?
— У той, де добре годують. Ситно. І різноманітно… Ви дуже напружені, я бачу. Вам нічого не загрожує, повірте.
Штірліц посміхнувся:
— Повірити? А це за правилами?
— Взагалі — ні, але ми — виняток.
— Як же я тепер житиму без документів? — спитав Штірліц, зрозумівши, що той поліцейський немарно чекав їх у машині; комусь був дуже потрібний його документу єдиний, що засвідчував особу доктора Брунна та його право на проживання в Іспанії протягом шести місяців.
— Жити важко, — погодився американець, — але існувати можна цілком.
«Я програв час, — подумав Штірліц, — а це єдино непоправний програш. Я програв його, поки лежав непорушно, бо саме в ті місяці Білий дім повернув направо, росіяни знову стали «загрозою для людства», комуністів у Америці посміли назвати «агентами іноземної держави», їхню діяльність оголосили ворожою».
ГЕЛЕН-І
(осінь сорок п'ятого)
Повернувшись до Німеччини на американському військовому літаку, Гелен поселився у Мюнхені; його контакт від Сі-Ай-Сі[7], з яким Даллес звів його ще за вечерею у Вашингтоні, запропонував службі генерала віллу зовсім близько від штаб-квартири американських окупаційних сил, котру відібрали у родини заарештованого СС обергрупенфюрера Поля.
— Та що ви! — лагідно усміхнувся Гелен. — Хіба можна афішувати нашу дружбу… Зона наповнена комуністичними елементами, усі ліві підняли голову… Нам треба поселитися далі, якнайдалі від злих очей… Якщо росіяни дізнаються, що ми працюємо разом, — ждіть великого скандалу, вони негайно заявлять, що генерал Гітлера вчить Америку нацистського антикомунізму…
Того ж вечора, повернувшись з конспіративної квартири, де була зустріч з контактом, Гелен сказав своєму помічникові Курту Мерку (у свій час той очолював підрозділ абверу на півдні Франції):
— Ходімо погуляємо, засидівся, тіла не відчуваю…
Вони вийшли на маленьку вуличку, де тепер жив Гелен, попрямували до Англійського парку по стежці, встеленій іржавим дубовим листям; осінь була тепла, діти купалися і в жовтні, воістину «світ зійшов до человєцех».
— У мене вдома американці натикали апаратуру, — пояснив Гелен. — Зробили це досить красиво, але мій Генріх — усе-таки він спеціаліст вищого класу — знайшов усі точки; вони пролізли навіть у ванну кімнату, розуміючи, що там найзручніше місце для таємних розмов. Отже, розмовлятимемо під час прогулянок, давайте замотивуємо це порадою лікаря — відкладення солей, необхідний двогодинний моціон, нехай він запише це в історію хвороби, документ.
— Важко працювати, відчуваючи до себе постійне недовір'я, — озвався Мерк.
Гелен глянув на нього здивовано:
— А як би ви зробили на місці американців? Так само. А може, ще й суворіше. Я, приміром, — коли б ми перемогли — посадив би їх у віллу, яка охороняється, не випускав би нікуди, використав би як аналітиків і теоретиків операцій — і не більше. Дякуйте богові, що ми живемо так, як живемо, це оптимальний варіант, американці — великі наївні діти, які, на жаль, незабаром подорослішають…
Мерк посміхнувся:
— Дякувати треба не богові, а вашому другові Аллеиу Даллесу.
Гелен похитав головою: