— За вами.
— Чому?
— Тому що я попросив про це.
— Навіщо?
— Хочу знати всі ваші контакти.
— Кого ви про це просили?
— То мій клопіт… Запитання безтактне, ви ж розумієте, що я не відповім…
— Але це був не полковник Фернандес?
Роумен знову скосив очі на Штірліца; звідки він міг дізнатися про Фернандеса? Тільки Еронімо і я знаємо про нього і про те, що я обіцяв приділити його синові увагу в Нью-Йорку, коли хлопець поїде туди на навчання… Звідки ця інформація? Не міг же Еронімо сказати йому про це? А чому — йому? Хіба не може бути хтось третій?
— І на це запитання я вам не відповім, докторе.
— Даремно.
— Думаєте?
— Я не думаю… Це півбіди — «думаю». Я переконаний.
— Чому?
— Тому що стежать не за мною.
— За мною?
— Так.
— Давно?
— Відтоді як ви стали одержувати листи…
Роумен здивувався, не втримався, обернувся до Штірліца:
— Листи? Які?
— Не знаю. Від якогось червоного…
— Я?! Від червоного?! Та ви з глузду з'їхали! Хто вам про це сказав?
— На мою нетактовність ви відповідаєте своєю? Як ви мені не відповіли, так і я маю право промовчати…
— Можете не відповідати. Я знаю, хто вам сказав… Генерал Гонсалес?
Штірліц посміхнувся:
— Виходить, за мною стежать ваші люди?
— Досить того, що за вами стежать. Це все, що я можу сказати.
— Посидимо? — запропонував Штірліц. — Перекуримо, га?
— Охоче. До речі, ви спритно тікаєте від тих, хто за вами стежить…
Штірліц похитав головою:
— Точніше сказати, мене у них викрадають. У вас які сигарети? Руді? Чи негро?
— Ви ж добре бачили пачку, яку я вийняв з кишені.
— Я помітив, що ви пачку з-під «Лакі страйк» набиваєте «Дукадос»… Навіщо?
— Не знаю… Я багато роблю того, чого й сам не знаю… Хочеться, от і роблю…
Вони сіли на ажурну білу лавочку; осіннє небо над Мадрідом було високе, зовсім безхмарне, голубе; воно було таке чисте, що Штірліцу вчувся далекий шум моря і повільний розмах крон височезних сосен; деталь породжує картину; частковість, якщо вона прекрасна, дає змогу домислити оточуючий її світ. Як нейздійснена мрія життя, як те, чого ти завжди був позбавлений, Штірліц, коли бачив тутешнє високе чудове небо, то аж надто виразно уявляв собі безлюдний піщаний берег моря і величезний сосновий ліс поряд; це можна так сумно написати; відображення неіснуючих сосен у тому морі, якого ніколи не бачив…
— Стривайте, — Роумен якось зразу спохмурнів, провів своєю чіпкою квадратною п'ятірнею по лобі; одразу ж з'явилися сліди, наче від ляпаса, — ваш генерал нічого не говорив про ці самі листи?
— Ні… Він сказав, що ви почали одержувати листи від червоного і вами зацікавилися дома.
«Грегорі, — раптом збагнув Роумен, — це листи Грегорі. Дома, мабуть, давно почали копати на червоних, на Ейслера та Брехта, і Грегорі попав у сітку. Невже у нас також стали розпечатувати листи своїх, не вірять солдатам, стежать за резидентом?! Не може цього бути! Він бреше, цей наці, він бреше! Але ж він не брехав, коли сказав про Крісту, стомлено заперечив собі Роумен, він сказав правду, вона на зв'язку у Кемпа. Хай йому пек».
— Можете дізнатись, про якого червоного йдеться?
— Навряд. Вони тут дуже полохливі… І мені нічим торгувати… Якби в мене було чим торгувати, тоді можна було висувати умову: ти — мені, я — тобі. Але ж у мене немає нічого за душею… Тут принаймні…
— А де у вас є за душею щось?
— Скажімо, в Латинській Америці… Надійніше, звичайно, в Берліні, але ж ви не наважитесь мене послати туди…
— Чому? — задумливо заперечив Роумен. — Може бути й таке, що наважусь. Повернетесь?
— Я вам тут потрібен?
— Мабуть, так… Але що ви робитимете в Берліні? Там стоїмо ми з нашими союзниками, там нема ваших колег, вони бояться там на очі показуватись.
— Навіщо я вам потрібен, Пол?
— Ви помітили, ми не відповідаємо один одному, а лише запитуємо.
— Інколи запитання може бути водночас і відповіддю. — Правильно… Ви мені потрібні, бо я мушу збагнути механіку можливої інфільтрації нацизму в часи іншого суспільства. Чи таке можливо? Кого використовують? Де? Що висувається на перший план?
— На перший план висувається обдурювання суспільства.
— Як це?
— Конче потрібно примусити всіх думати однаково. Це не проста робота, вона під силу чіпким хлопцям, Геббельс хоч і був кульгавий, але голова в нього метикувала… При цьому ситуація в країні мусить бути складна, відсутність лінії, ідейний розбрід, кожен тягне в свій бік, кожен пропонує свій вихід із становища. Люди стомлюються від балаканини, вимагають певності. От і визріло живильне середовище для появи фюрера… Він зобов'язаний сказати: «Буде так, а не інакше, в труднощах винні ті, а не ці, знищивши їх, ми здобудемо щастя й добробут, покора — шлях до могутності й процвітання».