— Про що ви?
— Про Рубенау.
— Я не пригадую. Цікавить точна дата?
— Так.
— У квітні сорок п'ятого. Є поліцейський протокол, відбитки ваших пальців, адреса доктора Бользена в Бабельсберзі, я покажу вам. Тепер ви зрозуміли, чому я вирішив вам повірити? Ви у безвихідному становищі. Здумаєте втекти — я передам вас Нюрнберзькому трибуналу… Поки що вас не шукають… Так, принаймні, як Бормана, Мюллера, Ейхмапа, Штангля, Менгеле, Барб'є чи Вальтера Рауфа… Якщо ви підете на те, щоб обманути мене, якщо я все-таки помилився в вас — я видам вас і вмию руки…
Це було б щастя, подумав Штірліц. Це кращий вихід, коли він передасть мене Нюрнберзькому трибуналу, це — свої, це дорога додому… Бідолашний Роумен… Він чогось недоговорює. Мабуть, він вийшов на розгалужену нацистську сітку і злякався… Але мені, звичайно, краще допомогти йому з дому… Тільки там я зможу відверто розповісти все, що знаю. Тільки там я зможу узагальнити ті дані, які я маю — особливо тепер, після того як Гонсалес дав мені інформацію, та й у ІТТ я дещо наскріб, вони ж не знають, що золоте яйце можна знайти і в купі сміття, всім цим Кемпам і Джекобсам здається, що найважливіше зберігається в їхніх броньованих сейфах, що, думають вони, можна знайти в старих газетах, листуванні концерну й доповідних записках спеціалістів з міжнародної торговельної кон'юнктури на матеріали, пов'язані з виробництвом засобів зв'язку та масових комунікацій?! Хай живе некомпетентність ворогів! Аби вони тільки якнайдовше були темні! Аби вони тільки завжди цуралися науки, аби вони тільки вважали єдино правильною свою думку чи ту, до якої вони вже звикли, і якщо відмовитися від неї, то їм здається, що настане крах тим ідеалам, яким вони служили… Мені треба безперечно погоджуватися з пропозицією Роумена, сказав собі твердо Штірліц. Я не люблю поводити себе підло навіть у малому, але я повинен обдурити його. Він може сісти на літак і повернутися додому, і це звичайна річ… Коли ж я скажу йому про моє бажання зробити те ж саме, його реакція може виявитися непередбаченою… Вони хороші люди, американці, неповороткі й громіздкі, як ми, тому вони мені так і подобаються, але їхній менталітет зовсім особливий, серед них треба пожити багато-багато років, щоб зрозуміти їх, а в мене на це немає сили. Я хочу додому…
— По-перше, — сказав нарешті Штірліц (вони зараз розмовляли повільно, паузи були важкі, чутні), — я був би радий стати перед трибуналом, бо лише там я довів би свою невинність. А втім, по-друге, я згоден прийняти вашу пропозицію. Тільки давайте умовимося: ви розповісте мені, чому вирішили розшукувати стовпів наці, вивчати можливості інфільтрації гітлеризму в демократичні суспільства, а я також поясню, чому погодився працювати разом з вами.
— Приймаю… Це за правилами… Поїдемо кудись… Поїдемо й вип'ємо, а заразом до кінця відкриємо один одному наші пропозиції.
— Краще ми це зробимо пізніше. Іспанці добре слухають в машинах, та й за сусідній столик у ресторані вони можуть посадити своїх людей, краще все зробити на свіжому повітрі…
— Ми поїдемо в «Клуб Йєрро», — посміхнувся Роумен. — Ви ж там були з генералом Гонсалесом… І з Веласкесом були… Я з'ясував, що тутешня секретна служба позбавлена можливості входити в аристократичні клуби, у них немає на це грошей, та й потім — пики квадратні, за милю видно.
— Вас дезинформують, Пол, — відповів Штірліц. — У цих клубах теж працює агентура, тільки про це не знає ваш друг Еронімо. Там задіяні офіціанти й метрдотелі, там також усе контролюється.
— Звідки ви знаєте?
— Я обмінювався досвідом з секретною службою Франко ще в тридцять сьомому році, коли жив у Бургосі… Гейдріх… Чули про його салон «Кітті»? Він зробив у Берліні аристократичний клуб для своїх… Говори що хочеш… І читав записи найвідвертіших розмов через дві години після того, як вони закінчувались.
Роумен так зареготав, аж зігнувся навпіл; він добре натренований, подумав Штірліц, таку вправу можуть робити тільки дуже гарні гімнасти; стоячи, хай так, але виконати це сидячи непросто.
Посміявшись, Роумен сказав:
— Докторе, Німеччина це Німеччина. Ви взагалі особлива країна, але тут офіціантів наймають аристократи, вони їм платять великі гроші, вдвічі більші, ніж професорам в університеті. Який же смисл їм видавати тих, хто платить?
— Прямий, — відповів Штірліц. — В особливому відділі таємної поліції, який веде аристократів, їм сказали, що посадять їх, на це тут не треба рішення суду, — якщо вони не виконуватимуть усього того, що їм накажуть… Хто ж наважиться втратити дві професорські плати?