Вона ніколи не могла забути, яке почуття гидливості до самої себе пройняло її тоді; вона побачила себе збоку, немовби своє відображення в дзеркалі, в найкращі її години, коли вона подобалася собі — особливо вранці в неділю, можна повалятися в ліжку, знаючи, що скоро буде кава, і всі зберуться за столом, і тато розповідатиме дивовижні історії про свої числа, а мама зробить чудові хрусти на маргарині, і буде тихо й надійно, як ніде, тільки в неділю вранці було їй так спокійно за столом з татом і мамочкою.
Вона бачила не себе навіть, а якусь жінку, страшенно на неї схожу; жінка стояла біля дзеркала в легенькій піжамі, червоно-голубі квіточки по білому, і все на її обличчі було, як і раніш, — веснянки, кирпатенький ніс, ямочка на підборідді, але ж це не я, думала вона тоді, я не можу бути нею, цією гидкою підстилкою.
«А чому?» — почула вона тоді чиєсь тихе запитання.
Тому що, відповіла вона, ніхто не бачив, як я голосила в ванній, коли виходила від цього нещасного Лі, як я просила в бога прощення за те, що роблю, як я перечитувала Біблію, аби тільки знайти виправдання собі, і я знаходила це виправдання, бо заповідь гласила, що батька й матір треба любити вище всього, а коли є любов, тоді можна піти на все, аби тільки врятувати тих, хто дав тобі життя і хто зараз терпить страшні муки.
Ні, заперечив їй голос, зовсім не схожий на її власний, це не виправдання. Ти мусила торгуватися, як жінка на базарі, ти повинна була сказати: «Як тільки мамочка й тато прийдуть додому, я виконаю все, що я маю для вас виконати, але я віддам свою честь лише тоді, коли життя тих, кого я люблю, буде врятовано».
Вона тоді пішла до церкви, пробула там цілий день, вимолюючи собі прощення, заспокоювала себе, що прощення їй відпущено, але в найглибшому куточку своєї душі не вірила цьому, і те, що вона не вірила собі самій, було найжахливішим, просто нестерпним. Вона повернулася додому, й випила двадцять таблеток снотворного, і засинала, відчуваючи якесь щасливе заспокоєння, особливо коли написала: «Таточку й мамочко, я мрію, щоб ми там побачилися, але я зробила все, щоб ви туди прийшли якомога пізніше».
Першим, кого вона побачила, був Гаузнер, що схилився над її ліжком у лікарні, — з чорними кругами під очима, зарослий щетиною, дуже постарілий. Він тоді погладив її по щоці, зітхнув і сказав: «Нікому з нас не дано втекти від своєї долі, дівчинко; смертю, як і життям, розпоряджаємося не ми, а наш фатум, і чинити можна тільки так, як велить доля; її не обдуриш».
— Погано себе почуваєте? — спитав Блас. — Стомилися з дороги?
— Ні-ні, — відповіла Кріста. — Просто я думаю, про що мені вас попросити… Мені чимало розповіли про Севілью, я повинна подивитися фабрику, де працювала Кармен, католицьку академію, вона начебто пов'язана з експедицією Колумба, арабські вулички, архітектуру сімнадцятого століття, особливо в старому місті, бібліотеку та ще з десяток місць, я навіть забула їхні назви…
— Згадаємо, — відповів Блас. — З чого ви хотіли б почати?
— Мені все одно. Ви ж мій гід.
— Я почав би з того, з чого хочуть почати всі мужчини, — посміхнувся він і підняв келих. — За ваш приїзд у Севілью.
— Спасибі, — відповіла вона і відпила маленький ковток важкого чорно-червоного вина.
— Спеціального інтересу у вас немає?
Кріста не зрозуміла й здивувалась:
— Що?
— Ну, якісь фірми, інтересні люди, університет…
— Ні-ні, мене це зовсім не цікавить.
— Як влаштувалися?
— Цілком пристойно.
— В готелі?