— Тому, мабуть, — Штірліц почув у себе за спиною густий, трохи хрипкуватий голос, — що міграція культур — тс головне, що підлягає ще розшифруванню.
Оцуп згідливо кивнув:
— Познайомтесь, будь ласка, панове… Доктор Брупн, доктор Артахов.
— Дуже приємно, — сказав Артахов, подаючи Штірліцу велику, майже квадратну долоню. — По-російськи мене звуть Петро Потапович.
— Дуже приємно, — відповів Штірліц, з трудом потискуючи квадратну жорстку долоню.
— Ходімо в кімнати, Петрушо, — знову по-російськи сказав Оцуп і зразу ж пояснив Штірліцові, — нас тут мало, росіян, кожною миттю дорожимо, щоб по-своєму перемовитись, пробачте…
У першій кімнаті, заставленій величезними шафами червоного дерева, які було обладнано під музейну експозицію, зберігалися російські складані ікони: крихітні, дерев'яні, скромні; а також ікони, оздоблені сріблом.
— А тут, — Оцуп розчахнув двері в другу залу, — в мене найпрекрасніше, що є. Ласкаво прошу.
Він увімкнув світло — яскраве проміння ламп, спрямованих на стіни, завішані іконами, враз освітило довгі очі Христа, мовчазний погляд, звернений на тебе запитливо і вимогливо. Обличчя його були різні, Штірліц одразу пізнав школи; чи не Феофан Грек в оригіналі навпроти мене? Звідки він тут? Чому? Вулиця старого Мадріда, два росіянини, один з них генерал поліції, другий «Петруша», і чудовий живопис Древньої Русі.
Запитання трохи не зірвалося з його язика, але він вчасно похопився; він не має права навіть натякнути, що знає ім'я Феофана Грека; хто чув тут про нього?! Хто, вимовляючи ці два слова, може відчути, як розливається солодке тепло в грудях?! Росіянин, хто ж іще! А ти німець, сказав він собі. Ти Макс фон Штірліц, ти не маєш права хоч у чомусь відкрити свою російськість, хто знає, може, саме цього й ждуть. Хто? — спитав він себе. — Оцуп? Чи доктор Артахов?
— Неймовірно, — сказав Штірліц, — я відчуваю урочистість Візантії, я чую їхні співи…
— Ніяка це не Візантія, — насупившись, кинув доктор Артахов. — Справжнісінька Росія-матінка… Не доводилось у нас бувати?
— Я проїхав Радянський Союз транссибірським експресом. У сорок першому, — відповів Штірліц. — На жаль, у Москві пробув тільки один день, — весь час у посольстві, був май, самі розумієте, який час…
— Розумію, — зітхнув Артахов. — «Май» — погане слово, походить від «маятися»… Замість того щоб Черчіллю в ніжки впасти та помиритись, так на тобі, Гесса, пророка руху, обізвали божевільним…
— Ах, Петрушо, не впадай, бога ради, в трясучку! Німчура все одно цього не зрозуміє, — сказав Оцуп. — Та й я також.
Артахов загнув матюка й сказав;
— Не буде їм прощення за те, що дали себе зламати…
Дивно, подумав Штірліц, чому всі росіяни, яких я зустрічав за кордоном, абсолютно переконані в тому, що ніхто з присутніх не розуміє їхніх матюків? Невже через те, що глибинна Росія практично не бачила іноземців і тому зберегла віру в те, що її мови ніхто не знає, крім її синів та дочок? А доктор цей з старих емігрантів. Справді трясучий. Треба тримати себе, стежити за очима; серед гостей цілком можуть виявитися люди з особливим зором — ті вміють фіксувати не те що слово, а й погляд.
— Ну, а тепер прошу далі. — Оцуп обернувся до Штірліца: — Тут є те, що вас надзвичайно зацікавить.
Генерал розчахнув двері в третій зал, вимкнувши світло в другому, де були ікони; Штірліц зразу подумав, що Оцуп давно живе на Заході, привчений до тутешнього раціо; росіяни, та ще коли чекають гостей, світла не вимикають, гуляти так гуляти, в усьому має бути святковість, а в цього в голові вже сидить лічильник, працює сам по собі, автоматично фіксує песети, які доведеться віддати за освітлення, — електростанцій мало, тому світло дороге, генеральського окладу на все не вистачить, особливо коли тримаєш таку колекцію.
Тут, у приміщенні ще більшому, ніж два перші, було зібрано книжки, багато тисяч російських, іспанських, англійських та німецьких фоліантів.
— Та звідки ж це?! — здивувався Штірліц.
— Погано по Мадріду ходите, — деренчливо засміявшись, відповів Оцуп, щиро радіючи з його подиву. — Понишпорте у крамничках на Рібейра-де-Куртідорес, походіть по Растро, попитайте тямущих у цьому людей біля «Каса контрабандістас» — чорта купите, не те що книжки сімнадцятого століття. Я, наприклад, за безцінь купив фоліант Федорова!
— А хто це? — прикинувся Штірліц, а сам дивувався, як наш перший друкар міг опинитися в столиці католицької Іспанії.