— Чому ви не договорили? — здивувалася Кріста.
— Тому що дуже розговорився…
— Я не донесу. Та мене й не зрозуміють, якби я й була інформатором.
— На Пуерта-дель-Соль багато хороших перекладачів з англійської і німецької мов. Гестапо навчало наших поліцейських… Пішли в «Альамбру», га? Там цікава програма.
— Знаєте, я стомилася…
— Як хочете, тільки в «Альамбрі» дуже цікаво… Дивіться, бо потім пожалкуєте. Я не спокушатиму вас, я зрозумів, це безнадійно. Просто мені дуже гарно з вами, ви — добра…
— Яка я добра? — зітхнула Кріста. — Ніяка я не добра, просто…
— Що? — спитав Блас. — Чому тепер ви недоговорюєте?
— Розхотілося… Щось я стала тверезою з вами, справді…
— В «Альамбре» вип'ємо. Там продають справжнє шотландське віскі. Любите?
— Терпіти не можу, горілим хлібом пахне…
— Придумаємо, що пити. Ходімо.
… Крісті здавалося, що коли вони вийдуть з «Лас пачолас», буде тихо, безлюдно, затаєно, прохолодно, але людей — повно-повнісінько; гамірно; вулиці яскраво освітлені, лунала музика, і це була правда, а не те відчуття музики, що не облишало людину після того, як вона кілька годин підряд слухала пісні фламенко, пройняті терпкою полинною гіркотою.
— Котра зараз година? — запитала Кріста.
— Пів на другу.
— А чому люди не сплять? Сьогодні свято?
— Ні, чому… У нас ніколи не лягають спати раніше третьої.
Крістіна усміхнулась:
— Чого тоді іспанці скаржаться на бідність? Завжди будете бідні, коли лягаєте спати о третій ранку.
… У темному проваллі під'їзду вона почула жалібне нявкання, попросила Бласа засвітити сірника, сіла навпочіпки й побачила котеня. Воно було чорно-руде, з величезними зеленими очима і пищало так жалібно, що вона просто не могла залишити його тут, взяла на руки, пригорнула до себе, котеня зразу замовкло, і через якусь мить замість сумного писку почулося голосне, умиротворене муркотіння.
— Бідолашненьке, — сказала Кріста пошепки, — воно ж зовсім маленьке. Можна я візьму його?
— В «Альамбру»? — Блас трохи здивувався. — В нічний бар?
— Не можна?
— Ні, там можна усе… Я вас тому й веду туди… Дуже хочеться взяти котеня?
— Як же його тут залишити, воно ж загине.
— Все одно в «Альамбре» покинете його.
— Я його заберу в Мадрід.
— В автобус не пустять.
— Чому?
— Тому що в нас забороняється все, що здається відхиленням від норми… Забороняти завжди легше, ніж дозволяти.
— Навіщо ви нападаєте на все, що тут є?
— Далеко не на все… А нападаю, тому що дуже люблю свою країну. І мені за неї боляче…
— Не перебільшуєте? Подивіться, люди сміються, співають, гуляють. Як на святі. Я ніколи й ніде не бачила, щоб нічні вулиці були такі веселі. А ви всім незадоволені. Може, ви справді дуже уразливі?
— Звичайно, уразливий, — відповів Блас. — Покажіть хоча б одну невразливу людину…
— Подивіться на мене, — сказала Кріста. — У мене немає цього почуття.
— Ні, — він похитав головою. — Я вам не вірю. Крістіна подихала на голову котенятки; воно замуркотіло ще голосніше.
— От, бачиш, різнобарвний, — сказала вона йому, — мені не вірять…
— А ви й самі собі не вірите, — додав Блас, — я ж бачу…
— Не вірю-то не вірю, — легко погодилася Кріста, — я не сперечаюсь.
— Дивна ви якась.
— Невже? Це добре чи погано?
— Дивно, — повторив він і гукнув екіпажеві, що проїжджав мимо: — Ойга, пссст![59]
Кучер, одягнений як матадор, різко зупинив коня.
— Поїдемо дивитися місто, — сказав Блас. — Любите кататися в екіпажі?
— Я ще ніколи не каталась.
— Загадуйте бажання…
— Як це? — здивувалася вона.
— Дуже просто. Як у вас щось відбувається вперше у житті, треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. Коли у нашому домі з'являлося перше яблуко, мама завпеди просила нас загадувати бажання…
— Збувалося?
— Жодного разу.
— А чого ж тоді цей кабальєро нас учить? — тихо спитала Кріста в котеняти, знову подихала на його голову.
— Я не вчу, — відповів Блас. — Я ділюся з вами тим, що мені відкрила мама…
Кріста злегка доторкнулася до його руки своєю:
— Не сердьтесь. Може, ви краще відвезете нас у готель?
— Нас? — перепитав він. — Ми можемо поїхати до мене.
— Нас, — вона усміхнулася, кивнувши на котеня, що сиділо в неї на грудях.
— Ні, спочатку поїздимо по нічному місту, а потім примусимо вас, — він теж кивнув на котеня, — танцювати прощальний вальс. Про це завтра говоритимуть у місті, такого ще не було в «Альамбрі»… Та й «Альамбри» не було, її тільки місяць як відкрили, там є джаз, бар і все інше, хіба допустимо було таке ще рік тому?! Ні за що! Замах на традицію, руйнування звичаїв, наслідування нездорових впливів… У нас майже дослівно повторювали Геббельса, поки перемагав Гітлер… А тепер треба показати американцям, що нам подобаються їхні впливи… Навіть патент на віскі купили, треба ж було дати хабара дядькам із Нью-Йорка, от і всучили їм гроші за право продавати те, що тут ніхто не п'є.