Выбрать главу

— Пробачте мені, — сказав Мерк. — Я такий приголомшений тим, що сталося, що не володію собою… Спасибі, що ви прийшли, Гаузнер… Я мушу обговорити ситуацію й прийняти рішення, а ви зараз їдьте відпочивати, на вас лиця немає.

І Гаузнер заплакав; обличчя його трусилося, сльози котились по щоках, наче краплі весняного дощу по немитих від зими шибках веранди на маленькій дачці в лісі.

«Чому я подумав про дачу? — здивувався Мерк, проводжаючи візитера в передпокій; збагнув лише тоді, коли зачинив за ним двері: — Його обличчя вкрилося сивою щетиною, це неохайно, хоча типово для тих хвилин, коли переживаєш стрес; неохайність в обличчі нагадала мені дачу; весною шибки в патьоках, сірі, схожі на неголені…»

Усміхнувшись, Мерк став одягатися; все ще мрячив дощ; він натяг светр; дуже боявся застудитися, а до Пуллаха шлях неблизький, не приведи господи — ще зляже, а тепер це неможливо, повна бойова готовність, противник дізнався про те, про що не має права знати…

КЕМП-І

Він подивився на годинник: до ленчу лишалося сорок хвилин (тепер, пропрацювавши рік в ІТТ у Джекобса, він ніколи не говорив «обід»; тільки «ленч», зручніше й об'ємніше; ленч передбачає і знайомство, й обмін думками, й легку випивку, все зав'язано в одному слові; «давайте пообідаємо» — багатослівно, ближче до обжерства, тоді як ленч і є ленч; все ясно з самого початку).

Вечір буде зайнятий; зустріч цілком перспективна, йдеться про вербування графа Бахцу Елльсберга; підготовчу роботу провів доктор Райн, він надійний, не піддається ілюзіям, коли сказав «так», значить упевнений в успіху; чому не дзвонить Блас? Хоча я дозволив йому все, мабуть, поклав дівку в ліжко; красень, молодий, не те що Роумен; розмову з Штірліцом доведеться перенести на завтра, бо сьогодні на тринадцяту тридцять призначено ленч в «Лукулусі» — кращий ресторан Мадріда, всього лише десять столиків, цін немає, все, як у «Максима» в Парижі; збираються найповажніші люди міста, тисяча песет більше, тисяча менше, кого це хвилює, коли укладаються мільйонні угоди?! Задля справи виправдані будь-які витрати; тільки тупі скнари бояться викинути тисячу там, де пахне мільйонами, і, як водиться, програють, бо кожен початок пов'язаний зі щедрими витратами, прибутки потім ідуть, діалектика, нічого не вдієш.

Із Буенос-Айреса прилетіли тузи, їх опікає Гутієрес-молодший; на прийоми до сеньйори Франко одержує особисті запрошення, сильний, зв'язки неймовірні.

Кемпа трохи здивувало те, що вони, ці банківські тузи з Аргентіни, прибули разом з промисловцями; як правило, такі змішані групи прилітають лише тоді, коли очікується підписання якогось дуже великого індустріального залізничного чи військового проекту, а такого в Аргентіні поки що не передбачалося; принаймні Штірліц — коли Кемп доручив йому скласти довідку про колізію, що зацікавила його, — нічого серйозного не знайшов, хоча проаналізував усю пресу республіки, навіть ту, яку було заборонено ввозити в Іспанію, і доставляти її в ІТТ з дипломатичною поштою, яка не підлягала, певна річ, огляду митних властей Франко.

Кемп, звичайно, і гадки не мав, що Штірліц зацікавився якоюсь статейкою у «Кларіні», де йшлося про намір спорудити каскад електростанцій в районі Барілоче, що на кордоні з Чілі; зовсім безлюдний, необжитий район, чому саме там? Чому «Кларін», що почав, як було оголошено, цикл репортажів про цей проект, надрукував тільки один, а потім замовк? Знаючи суть роботи секретного підрозділу Ге-рінга, котрий працював над створенням атомної бомби для рейху, Штірліц пам'ятав, що першим і основним питанням проекту була прив'язка лабораторій і дослідних заводів по виробленню гелію до електростанцій, з дотриманням норм надзвичайної секретності.

Штірліц заклав інформацію в пам'ять, але не запустив її в дослідження, бо привчив себе до того, що аналізувати треба факти, а не домисли.

Він, звичайно, не знав і не міг знати, чому Кемп поставив перед ним завдання обчислити те нове, що намічалося в промислово-шляховому будівництві Аргентіни, як і Кемп, він також міг лише припускати, для чого група тузів із Буенос-Айреса прилетіла в Мадрід — за особистою вказівкою Перона. Єдиний у цій групі — професор Дейва — представлений як науковий експерт, був утаємничений у справжню мету поїздки в Європу. Саме він, Дейва, повинен був мимохідь, ненав'язливо промацати можливість придбати в різних фірмах (бажано в англійських та шведських, але через іспанські концерни) ті стратегічні матеріали, верстати та апаратуру, які потрібні Ріктеру для створення «штуки»; робота у Барілочі вже почалася, але була оповита цілковитою таємницею, і зведення про результати кожного дня доповідалися безпосередньо президентові. Він, професор Дейва, мав ставити свої запитання у такий спосіб, щоб його співрозмовники ні в якому разі і ні за яких обставин не могли зрозуміти, чим же по-справжньому цікавляться аргентінці. Більше того, Гутієрес розробив точний план дезинформації, виконання якого повинно було дати можливість іспанцям і тим, хто з ними зв'язаний, прийти до висновку, що Перон задумав гігантський план портового й міського будівництва («нація насамперед, я думаю не про якісь там міфічні «класи», винайдені Марксом, а про всіх трудящих»), що досить добре прозвучить у пресі після виборів.