— Гаразд, там вирішимо, як дивитися — мовчки чи обмінюючись враженнями…
— Подзвоніть Ерлу Джекобсу, до речі кажучи. Йому донесуть, що я самовільно залишив роботу, у нас в ІТТ так не заведено…
— Вам туди більше повертатися не треба, — сказав Роумен.
— Як це?
— Так. Вас взяли на приціл. За вами полюють. Мені й кабанів жаль, а вже людей — тим паче.
Вони зійшли на четвертий поверх; біля дверей своєї квартири Роумен став на коліна, ретельно оглянув замок, витяг з плаского чемоданчика конверт з «пилом», зняв з ручки дверей «пальці», тільки після цього обережно повернув ключ і ввійшов у сутінки передпокою, зразу ж відчувши сухі, гіркуваті пахощі кельнської туалетної води, яку Кріста лила у ванну.
Скільки треба днів, подумав Роумен, щоб повіяло новими пахощами в твоєму домі? Вона прожила в мене дев'ять днів. Скільки ж це буде годин? Трохи більше як двісті… Двісті шістнадцять, якщо бути точним, наша нація вміє рахувати, це у нас виходить автоматично, клац-клац — і готова відповідь, платіть в касу. Цікаво, а скільки хвилин прожила в мене Кріста? Двісті шістнадцять на шістдесят. Цікаво, чи зможу про себе?
— Я зараз, — сказав Роумен, — сідайте і наливайте собі віскі, докторе.
Він завмер, почав лічити, вийшло дванадцять тисяч дев'ятсот шістдесят хвилин. Вийняв ручку, полічив на ріжку серветки: збіглось.
А коли розбити хвилини на секунди, подумав він, тоді Кріста прожила в мене тьму-тьмущу часу. Але ж я ні разу ке спитав її, що таке «теорія чисел», яку вона вивчає. А чи вивчає, подумав він. Може, їй створили цю саму теорію для легенди? Гаузнер людина університетська, знає, як працювати з інтелігентами, з такими, як я: до того ж одержав хорошу інформацію з Вашінгтона — навіть про мою неуспішність в коледжі з точних дисциплін. Гаразд, сказав він собі, з цим ми теж розберемось. Коли «веснянка» повернеться, і я скажу їй, що знаю все, абсолютно все. І, незважаючи на це, дуже її люблю. Так люблю, що не можу без неї. І нехай вона викине з своєї голівки минуле. Мене не стосується минуле. Люди повинні умовитись, що минуле — коли тільки вони не герінги й бормани з кальтенбруннерами — належить їм, тільки їм і нікому іншому. Не можна карати людину за те, як вона жила раніше, до того, як ти зустрівся з нею, це інквізиція. Якщо ти любиш людину, яка за дванадцять тисяч хвилин залишила в твоєму домі чудові пахощі гіркої кельнської води, і той хірургічний порядок, який підтримувала Марія, став не мертвотним, як досі, а живим, ніжним, і всюди вгадується присутність жінки, і вона не дратує тебе, що звик до самотності, а навпаки, примушує серце стискуватися щемною ніжністю, не відомою тобі досі, а може, забутою так сильно, наче й не було її ніколи, тоді к чорту її минуле!
— Я зараз, — повторив Роумен, відчинивши двері до ванної, — влаштовуйтесь, я миттю.
Штірліц не відповів, а тільки кивнув, не треба мені тут говорити, подумав він, бо я відчуваю ендшпіль. Дивно, дуже російське слово, а походить від німецького. Ну то й що? А «поштамт»? Це ж німецький «Пост амт», «поштове управління». Спробуй спитай дома: «Де тут у вас поштове управління» — витріщать очі: «Вам поштамт потрібен? То й кажіть по-російські! До чого тут «поштове управління», у нас таких і в місті немає». Штірліц посміхнувся, подумавши, що завдяки німцям одним управлінням — будь неладні тисячі цих самих управлінь — менше; «поштамт», та й годі! «Аптека», «порт», «метро», «гастроном», «радіо», «гас», «кіно», «стадіон», «аероплан», «матеріал», «автомобіль» — скільки ж чужих слів стали звично російськими, бо чужорідне, інокультурне ярмо не дало нам здійснити такий же науково-технічний ривок, який здійснила завдяки трагічному подвигу росіян, що прийняли на себе удар кочівників, Західна Європа!
Штірліц хлюпнув віскі у високу склянку, відпив маленький ковток, згадав заїмку Тимоша під Владивостоком, Сашеньку, її широко поставлені очі, ніжні й чудові, як у теляти, — справді, такі ж круглі. Тиміш тоді налив йому своєї самогонки, і вона теж пахла димом, як це віскі, тільки настоював її старий мисливець на корені женьшеня, і була через це зеленкувата, як очі уссурійського тигра в світанковій сірій імлі, коли той м'яко ступає по стежці, припорошеній першим крупнистим снігом, а навколо стоїть затаєна тайга, і хоч ліси там негусті, багато сухостою, саме відчуття того, що простягається вона на багато тисяч кілометрів — через Забайкалля й Урал до Москви — робило цю тайгову затаєність зовсім особливою, сповненою вічної величі.