— От би прокочувати всю нашу землю звідсіля й до стіп першопрестольної, — сказав Тиміш, коли вони поверталися на його зимовище після вдалого полювання на ведмедя й несли в мішках окости й натоплене нутряне сало — панацею від усіх хвороб. — Скільки б дива набачилися, Максимовичу, еге ж?
Слухаючи Тимоша, Штірліц (тоді ще не Штірліц, слава богу, Ісаєв, хоч і не Владимиров уже) вперше подумав про жахливе устремління часу; справді, можна зупинити течію річки, побудувати опорну стіну проти зсуву, можна затримати рух стотисячної армії, але не можна зупинити час. Як чудово сказав Тиміш: прокочувати, щоб надивитися див дивних… Адже жорстокий смисл машинної цивілізації полягав саме в тому, щоб позбавити людину природженої пристрасті до мандрівок, які вчені назвали «кочовим періодом» розвитку общинного ладу. Після того як виникло місто, яке немислиме без рукастих ремісників, поетичній пристрасті до зміни місць настав кінець — спробуй вдержи клієнтуру, коли раз по раз залишатимеш майстерню в пошуках див дивних, які приховані за долинами й лісами, де лежить таємнича країна твоєї мрії… От і вийшло так, що з'явилася нова риса народів: на зміну поетиці прийшла ділова хватка, звузився людський кругозір, враження стали обмеженими стінами твого ремесла, перемогла байдужість, без якої просто немислимо з дня на день все життя повторювати одну й ту ж роботу, вірячи, що золото, яке ти накопив під кінець шляху, дасть тобі змогу знову почути в собі поклик предків, не боячись за діло, яке ти насилу почав, і, зручніше вмостивши в м'яке ліжко своє старе змучене тіло, віддатися мріям про відважні мандри через моря й гори, порослі синіми лісами, які шумлять, немов океан, і такі ж безкраї.
… Роумен вийшов з ванної, переодягшись у джинси й куртку, сказав, що, мабуть, вечір буде клопітний, доведеться об'їхати чимало адрес, а може, й за місто зганяємо, спитав, чи хороше віскі, й запропонував чашку міцної кави.
— Спасибі, — відповів Штірліц, покашлюючи. — З радістю вип'ю. Я мало спав сьогодні.
— Викликали Кла… жінку? — урвавши себе на імені Клаудіа, спитав Роумен.
— Ні. Поки що не викликав жінки, — все ще глухо, побоюючись запису, відповів Штірліц. — Набираюся сил. Не хочу ославитись.
— Коли кохаєте жінку і вона знає, що ви її кохаєте, — можете бути хоч імпотентом, все одно не ославитесь. Якщо ж у вас немає до неї почуття, а лише одне бажання — то бережіться.
Ну й ну, подумав Штірліц, нехай буде так. Кожен заспокоює себе як йому зручніше. Бідолага Пол… Він уже не рве живота від сміху; раніш реготав часто, і це була не гра, він дійсно радів з того, що здавалося смішним, навіть коли те, що здавалося йому смішним, насправді й не було таким уже й смішним, щоб рвати живота навпіл. Він рано постарів. Так, як зараз сказав він, говорять чоловіки, яким під шістдесят, а то й більше, коли інтимні стосунки з жінкою неможливі, якщо немає почуття. Це тільки в молодості флірт легкий і випадковий. Чим ближче до старості, тим одчайдушніше розумієш той страшний смисл, який закладено в слові «останній», «остання», «останнє».
— Так ніде й не повеселилися? — спитав Роумен.
— Вважаєте за потрібне, щоб я тут відповів правду?
Роумен почухав кінчик носа:
— Чорт його знає… Мабуть, ні… Тут хтось був без мене. Мою позначку в замку порушили, дурні. Я ж хитрий…
— То, може, поп'ємо кави в іншому місці?
— Але ж я хотів подивитися вам у вічі. А це треба робити в тому місці, де немає сторонніх.
— Ну що ж, гаразд, — погодився Штірліц, і саме в ту хвилину пролунав телефонний дзвінок.
— Так, — відповів Роумен, швидко схопивши телефонну трубку з важеля. Із Севільї дзвонив Блас; Роумен зрозумів, що дзвінок міжміський, тому не опанував собою, це й видало його знервованість. — Дуже добре… Спасибі… Коли прибуває в Мадрід? — він подивився на годинник. — Ага… Дуже добре… Ви, сподіваюсь, сказали, що я зустріну? Молодець… Спасибі ще раз.
Поклавши трубку, він ще раз глянув на годинник і мовив:
— У нас багато часу. Через п'ять годин ми маємо під'їхати на автовокзал.
— Я не заважатиму?
— Навпаки. У мене до вас прохання… Ви розкажете Кр… Чорт, — перервав він себе, — все-таки ваша правда, дивитися один одному в очі набагато краще в іншому місці.
— От бачите, — зітхнув Штірліц. — Роки наділяють нас прокляттям здорового глузду… Це не завжди добре, але в нашому з вами випадку це справді дуже потрібно…
Роумен витяг з кишені плескатий блокнотик з вензелем, простяг його Штірліцові, показуючи очима на відкриту сторінку, там були написані імена й адреси семи осіб: сітка Густава Гаузнера в Аргентіні й Чілі.