Роумен зняв телефонну трубку, щоб подзвонити Вутвуду, але зразу поклав; телефонні розмови посольства фіксуються, подзвоню з «Дона Піо»; а який же Ерл Джекобс, га?! Ну, ITT, ну телефонно-телеграфна корпорація! Тільки чому він наважився так підставити себе? Чому він пішов на те, щоб відкритися? Як він дізнався, що я дома?
— Дуже просто дізнався, — відповів Штірліц. — Було б смішно, якби він не знав про це: в нього ж працює Кемп, а він сам раз у раз літає в Мюнхен. Інша річ, тут ваша правда, чому він відкрився? Знаєте, я відчув ендшпіль, коли ми тільки зустрілись. Ви мені нічого не говорили і, мабуть, маєте на це серйозні підстави, але я відчуваю наближення кінця партії, Пол. У цьому розумінні я немов барометр, зрідка помиляюсь.
— Ви теж відкриваєте мені далеко не все.
— І правильно роблю. А ось тепер я просто не маю права відкривати вам те, що хотів відкрити. Бувають такі моменти в житті, коли людині, котра наважилася на якийсь відчайдушний вчинок — а ви на нього наважились, — краще не знати всієї правди, це може завадити.
— Хто ви за національністю?
— Точніше було б запитати: хто ви за переконаннями?
— Цим запитанням ви дали мені вичерпну відповідь, докторе.
— Вас це засмутило?
— Скоріш здивувало.
— Це хороша штука — здивування, Пол. До речі, після п'ятдесяти люди нечасто дивуються, живуть своїми уявленнями, все під них підминають… Здивування — це дар піднесення. Після піввіку — вниз, а до — все вгору та вгору…
— Вам справді сорок шість?
— Так.
— Ровесник віку? Штірліц посміхнувся:
— З усіма випливаючими звідси наслідками…
— За гороскопом ви хто?
— Терези. Восьме жовтня дев'ятсотого року.
— Восьме жовтня? Хм, зараз я скажу, що ви робили того дня… Ви, якщо мене не зраджує пам'ять, вийшли з свого пансіонату о десятій, купили газети, прочитали їх, залишили на лаві в «Ретіро», поміток не робили, ніхто ці газети потім не взяв, вітер поніс їх на газон; потім подалися в Прадо, довго були в залі Ель Греко, потім… стривайте, стривайте…
— Ви добре за мною стежили… Взагалі я відчуваю, коли стежать, а на цей раз — ні… Ваші люди стежили? Чи іспанці?
— То людина повинна знати всю правду? — посміхнувся Роумен. — Чи все-таки нехай чогось не знає, особливо в годину ендшпіля, га?
— Ну-ну…
— Ні, але я маю згадати, докторе… Після Ель Греко ви пили каву десь на вулиці…
— Правильно.
— А потім пішли в кіно.
— На Гран-Віа.
— Який фільм дивилися?
— «Гуркотливі двадцяті»… З Джеймсом Кегні і Хемфрі Богартом у головних ролях.
— А після цього повернулися до себе.
— І сів читати Монтеня.
— Я, між іншим, уважно переглядав ті місця, які ви підкреслювали… Того дня, мені здається, ви штудіювали розділ про самотність…
— Штудіював? — перепитав Штірліц. — Ні, штудіював я в Берліні… Тут я вчив Монтеня напам'ять…
Роумен поглянув на годинник; треба ще раз подзвонити Еронімо. Перед зустріччю з Крістою я повинен побачити його, проговорити позиції, хоча ставити на нього ризиковано; він зобов'язаний мені тим, що вклав свої заощадження в «Даймонда», він тепер може жити на проценти з вкладів, а не на свою зарплату, це зробить його незалежнішим, усе правильно, але якою мірою він готовий на вчинок?
— Почитайте, га? — сказав Роумен. — Те, що я глянув на годинник; не має причетності до нашої розмови. Просто мені ще дещо треба встигнути зробити… Ваша правда, ендшпіль наближається невблаганно.
— Доброчесність задовольняється собою, — посміхнувся Штірліц, згадуючи Монтеня, — їй не потрібні ні права, ні дії збоку. Серед тисячі наших звичних вчинків ми не знайдемо жодного, який би ми робили безпосередньо заради себе. Подивись: ось людина, яка видирається нагору по уламках, стіни, розлючена, у нестямі, будучи мішенню для пострілів з аркебуз; а ось друга людина, вся в рубцях, знеможена, бліда від голоду, вона вирішила скоріше вмерти, аби тільки не відчинити міські ворота першому. Чи вважаєш ти, що вони тут заради тебе? Вони тут заради того, кого ніколи не бачили, хто анітрохи не обтяжує себе думками про їхні подвиги, потопаючи в цей час у розкошах та насолодах. А от ще одна: харкає, очі гнояться, невмита й непричесана, вона йде з свого кабінету далеко по півночі; ти думаєш, що вона порпається в книжках, щоб стати доброчеснішою, щасливішою і мудрішою? Навпаки. Вона, ця людина, ладна замучити себе до смерті, аби лише повідати потомству, яким розміром писав вірші Плавт… Хто не погодився б з превеликим бажанням віддати своє здоров'я, спокій чи навіть життя в обмін на популярність і славу — зовсім марні, непотрібні й фальшиві з усіх монет, що є в нас у обігу? Ми пожили досить для інших; проживемо для себе хоча б останок життя. Зосередимо на собі й на своєму власному щасті всі наші помисли й наміри! Адже не особиста справа — відступати, не втрачаючи присутності духу; будь-який відступ досить клопітний сам по собі, щоб додавати до цього ще й інші турботи. Коли господь дає нам можливість підготуватися до нашого переселення, використаємо її до пуття; складемо пожитки; попрощаємося заздалегідь з тими, хто тебе оточував; звільнимося від обтяжливих пут, які зв'язують нас із зовнішнім світом і віддаляють від самих себе… Настав час, коли нам треба розлучитися з суспільством, бо нам більше нічого запропонувати йому. І хто не може позичати, той не повинен і брати в позику.