Штірліц зрозумів, що з минулим покінчено, коли двічі, дуже повільно, по словах, прочитав ту частину промови, в якій Черчілль проголосив: «Ми не можемо покладатися на незначну перевагу в силі. Під час моїх зустрічей з росіянами, я переконався, що найбільше вони захоплюються силою. Взаєморозуміння з Росією має підтримуватися всіма силами країн, які розмовляють англійською мовою, і всіма їхніми зв'язками».
Він розумів, що Москва не мовчатиме; відповідь, напевне, буде така ж різка; Черчілль знає, що робить, характер Сталіна він вивчив дуже добре; починаючи свої дії, він, мабуть, абсолютно точно вирахував можливу протидію того, хто нарівні з ним, лише рік тому, був членом Великої Трійки, сидів за одним столом у Ялті, але тоді в Криму поруч з ними була ще одна людина — Рузвельт.
Саме того березневого дня сорок шостого року, коли Штірліц тільки-но почав ходити без милиць і палиці, він зрозумів, що повернення на Батьківщину стало тепер такою складною проблемою, якої він не міг досі навіть уявити.
Саме тоді, того вологого весняного дня сорок шостого року, його охопило страшне відчуття якоїсь гнітючої безвихідності: він міг передбачити, що проти ідеї, якій він служив усе своє свідоме життя, виступлять ті сили, що традиційно нападали на Радянський Союз з украй правих позицій, він розумів, що лідер англійських фашистів Мослі, якого випустили з-під домашнього арешту, не вгамується після своєї поразки, знову збиратиме мітинги в Хайд-парку, він розумів, що можуть висунутися люди Форда, котрі відкрито схилялися перед Гітлером, але щоб з такою скаженою програмою неприйняття Росії виступив той, кого Гітлер вважав ненависним ворогом рейху, той, хто вніс свій вклад у перемогу над нацизмом, — від цього Штірліцу було так прикро й гірко, що він відрахував від тих грошенят, що зібрав, десяток песет, зайшов у кафе неподалік од американського посольства, замовив собі пляшку вина, винив її за одним присідом, склянку за склянкою, сп'янів і насилу добрався до того пансіону, де його поселили вісім місяців тому люди ОДЕССи[2], відчуваючи, як усередині в нього щось захололо, стало нерухомо-постійним, немовби повернувся той біль, що пронизав його першого травня у Ванзеї, коли кулі розірвали груди й живіт…
— То ходімо? — запропонував американець.
— Звичайно.
— Я не дуже швидко йду? — спитав американець. — Можу й тихіше.
— Та, — озвався Штірліц, — краще було б повільніше…
МЮЛЛЕР-І
(1946)
Гострі промені сонця, розбившись об теплі дерев'яні жалюзі, перерізали темну кімнату жовто-блакитними лініями, які здавалися холодними, бо чимось нагадували потаємну субстанцію дзеркала; мертве відображення справжнього завжди холодне.
Мюллер довго спостерігав за тим, як поволі, ледь помітно, але все-таки заповзято промені переміщалися по кімнаті, від величезного червонодеревого столу до каміна, складеного із сірого мармуру, і до стелажів, заставлених книжками.
Він не квапився вставати з великої низької тахти; розслаблено насолоджувався тишею й спокоєм; усміхався, коли зозуля вискакувала з баварських ходиків (подарував місцевий ортсляйтер, який вивіз їх з Німеччини ще в тридцять сьомому році, тоді, як його закинув сюди, в Аргентіну, іноземний відділ НСДАП) і весело відлічувала безповоротний плин часу.
Спочатку, в перші місяці, коли Мюллер прибув до Латинської Америки, на безлюдний берег (мовчки потиснувши руки своїм супутникам, сів у машину, приготовлену для нього, яка повезла його в естансію Енріке Тростхаймера «Вілла Нуева»), він не міг спати; забувався на дві-три години, та й то лише після того, як випивав склянку дуже міцного корну[3]; запаси були величезні, весь підвал великого триповерхового особняка на березі океану був заставлений пляшками.
Але його ні на мить не облишала напруга: за два кілометри від будинку проходило шосе; огорожі й охорони, до яких він звик у рейху, не було; повне відчуття незахищеності, повсякчасне чекання тієї хвилини, коли прийдуть люди в цивільному й запитають: «Де тут переховується військовий злочинець Мюллер?» Хоч паспорт у нього був на ім'я громадянина Швейцарії Рікардо Блюма, хоч Тростхаймер запевняв його, що ніякої небезпеки тут нема, Перон ставиться по-дружньому до нас, незважаючи на те, що рузвельтівські євреї й примусили його країну оголосити війну рейху в квітні сорок п'ятого, — Мюллер не знаходив собі місця; коли лягав спати, то клав під подушку парабелум і гранату, але заснути все одно не міг, прислухався до шуму машин, що проїжджали вдалині.