Бережной Василий Павлович
Експеримент 'Корона' (на украинском языке)
Василь Бережний
Експеримент "Корона"
1
Дзвоник долинав нiби крiзь кiлометровий шар чорної вати. Та все-таки слуховий центр зафiксував його, почала формуватися думка: дзвонить, але не встигла оформитись, розпалася на свiтнi скалки, вони зникли, i знову кучугури чорної вати налягли на свiдомiсть. Але дзеленчання не стихало i таки пробилося. Рука сама потяглася до слухавки. З мiкрофона почулося тривожне:
- Алло! Алло!
Нарештi Михайло Павлович прокинувся. Сiв у постелi.
- Я слухаю.
- Пробачте, що турбую серед ночi...
- А що трапилось? - Михайло Павлович упiзнав Ольгу. - Може, що з Сергiєм?!
- Того ж я й дзвоню... - жiнка перейшла на шепiт. - 3 ним щось страшне дiється. Розумiєте... Боюсь, чи не збожеволiв. Мабуть, якась несправнiсть...
- Несправнiсть? - перепитав Михайло Павлович. - Хм... Так ви ж обоє медики...
- Несправнiсть у "Коронi"!
- А... Нi, це вiдпадає. Живлення ж не мiняли?
- Нi. Все, як було. А вiн скрегоче зубами, стогне, плаче...
- Ну, то знiмiть з нього "Корону".
- Не дається. Випхав мене з кабiнету, замкнувся. Бубонить, свариться наче навкулачки з кимось б'ється. Може б, ви... Вас вiн, звичайно, впустить, Михайле Павловичу...
- Гаразд, я зараз.
"I отак завжди, - меланхолiйно подумав Михайло Павлович, - якщо ти пiзно лiг - обов'язково не дадуть виспатись. Буває, рано приходиш з лабораторiї - нiхто й у шахи не набивається, а це засидiвся бiля нового прискорювача - i на тобi... Що ж могло трапитись? Адже вiн уже тиждень, як надяг "Корону"! Записував би спокiйно в журнал, а то..."
За звичкою, хотiв надiти краватку, але жбурнув її в шафу. Третя година ночi! Уже вийшовши з парадного i ковтнувши свiжого повiтря, подумав: "Бач, невдоволений, розбудили. А певне ж, щось сталося!.. Ех, Сергiю, Сергiю..."
Пустельна вулиця почала лунко вiдраховувати його швидкi знервованi кроки.
2
З легким сумом Сергiй Олексiйович помiчав, що море вже втомлює його, що в тiлi поменшало сили, а проте плавав охоче. Далеко не запливав, як то було колись, тримався "буйкової" межi, частенько вiдпочивав на водi, розкинувши хрестом руки, втопивши погляд у бездонну синяву неба. Дуже любив отак зависати на водi пiзно ввечерi, коли в небi сяють зорi. В такi хвилини Сергiя Олексiйовича оповивав якийсь особливий настрiй. Хвилi стиха колисали його мiж небом i землею, далекi зорi сiяли в душу щось незбагненне, щемливе, смутне i радiсне. Може, тодi саме наставала мить єднання з Природою?
А як шубовснеш у ранкове море, коли сонячне промiння тiльки черкнеться його ледь побриженої поверхнi, - де та й утома дiнеться! М'язи стають пружнiшi, в усьому тiлi настає отой оптимальний режим, яким вiдзначається молодiсть, Але то ненадовго. Втома облягає знову, гасить чутливе сприйняття свiту - молодiсть давно минула.
- Чи ти хоч бачиш, Михайле, яка тут краса? - iнколи говорив Сергiй Олексiйович до свого друга, який цiлими днями горбився за шахiвницею.
- Ти завжди був романтиком, Сергiйку, - кидав Михайло Павлович, пускаючи хмарку диму. - Не забувай, що ти медик!
- Ну й що? Медики - не сухарi, це ви, фiзики.., Але втягти Михайла Павловича в дискусiю не вдавалось.
- Спiвай, спiвай, вона довга... - скаже i знову втупить погляд у шахiвницю.
Але настав такий день, коли Сергiй Олексiйович не купався, а Михайло Павлович не грав у шахи. Усе затьмарила трагiчна звiстка з Києва - помер їхнiй товариш, їхнiй славетний друг.
- Це безглуздо - ось що мене вражає, - сказав пiсля тяжкої мовчанки Михайло Павлович. - Людинi ще тiльки за п'ятдесят i раптом...
Не змовляючись, вони пiшли в напрямку гiр.
- Трагедiя в тому, що ми майже завжди спiзнюємось iз дiагнозом... нарештi обiзвався Сергiй Олексiйович. - Рак - дуже пiдступна хвороба, в органiзм людини пробирається тихцем...
- Що значить тихцем? - змахнув рукою Михайло Павлович. - Це просто неможливо. Хто-хто, а ви, медики, мусите це знати. Хiба не всi дiлянки органiзму контролюються нервовою системою?
- Усi, звичайно.
- То чому ж ця чутлива комунiкацiйна сiтка не сигналiзує про небезпеку одразу? Чому сигнали тривоги надходять до свiдомостi запiзно?
Сергiй Олексiйович поглянув на чорний дзьоб Карадагу, за який саме зачепилася попеляста хмарина, i по хвилi мовчання пробурчав:
- Чому та чому... Певне, так схотiла її величнiсть Природа.
Деякий час iшли мовчки. Гiрськi стежини вели їх то помiж важкими валунами, то по зелених схилах. Отак i думки їхнi - то натрапляли на каменi незрозумiлого, то виривалися на простiр, i вже здавалося, що ось-ось можна осягнути незбагненне.
Посiдали на теплому каменi, дивилися на море, згадували померлого друга. I знову: чому система аналiзаторiв "не спрацьовує"? Адже нема сумнiву - сенсорнi нервовi волокна передають сигнали своєчасно, i вiдповiднi дiлянки мозку сприймають їх як больовi подразнення. Але, мабуть, захворювання починається з дуже незначних змiн, а значить i сигнали слабкi... Вони, певна рiч, заглушуються iншими, тонуть у них. А коли процес злоякiсного переродження охопить чималу дiлянку - час уже втрачено, i хвороба тодi не вiдступиться вiд своєї жертви. Що ж виходить? Посилити, треба посилити роботу системи аналiзаторiв!
- I це допоможе розпiзнавати початок усякої хвороби - чи не так? вигукнув фiзик.
- Авжеж, що так, - невесело усмiхнувся медик. - Не вистачає тiльки дрiбнички - якого-небудь бiоелектронного пiдсилювача.
- А ти змiг би провести такий експеримент?
Сергiй Олексiйович подивився на друга так, наче вперше побачив.
- Експеримент? - перепитав. - Це ти серйозно?
- Цiлком серйозно. Ми в своїй лабораторiї сконструюємо пiдсилювач. А ти вiзьми медико-бiологiчний аспект.
- Ну, коли так, то я й сам... ну, розумiєш, експеримент на собi...
Тепер Михайло Павлович окинув друга зацiкавленим поглядом.
Щоб заглушити хвилювання - чи вони гарячкуватi юнаки? - друзi почали по-дiловому обмiрковувати свiй намiр. Електрична активнiсть клiтин, електроенцефалографiя, альфа- i бета-хвилi головного мозку...
Сонце вже давно сховалося за горами, густо-синя поверхня моря зовсiм потемнiла, коли вони спохватилися i рушили до своєї "обителi здоров'я". Запiзнилися на вечерю, зате мали - в головних рисах - план дiї. Найперше, звичайно,- пильне вивчення найновiших атласiв мозку. Де саме в цiй горбкуватiй країнi пролягли зони локалiзацiї чуттєвих сигналiв? Де тi нейроннi ретрансляцiйнi станцiї, якi зосереджують сигнали i передають їх до великої гори людської психiки?
- Посилювальну решiтку ми зробимо, - сказав Михайло Павлович, - хоч це, звичайно, дуже складне...
- Решiтку? - перебив Сергiй Олексiйович. - Таке й сказав... Нiяка не решiтка - корона!
- Нехай i "Корона", суть не в назвi. Аби ти змiг визначити точки головного мозку, на якi...
Сергiй Олексiйович поплескав друга по плечу:
- Як сказав колись Юлiй Цезар: Alea jacta est! - жереб кинуто! Може, й нам пощастить перейти Рубiкон...
3
Дверi були замкненi зсередини. Чулося бубонiння, наче в кабiнетi Сергiй Олексiйович був не сам.
- Чуєте? Чуєте? - шепотiла Ольга Юр'ївна. - Це вiн трохи втих... Я вже думала викликати "швидку"...
Її заспане блiде обличчя трохи дратувало Михайла Павловича, вiн ще раз поторгав дверi, а тодi загупав кулаком.
- Сергiю, вiдчини! Це я...
В кабiнетi стало тихо, Михайло Павлович знову загрюкав:
- Та вiдiмкни ж нарештi!
Клацнув замок, i дверi прочинилися.
- Ти що - ватою вуха позакладав? Стукаю, стукаю...
Сергiй Олексiйович, постогнуючи, почвалав до кушетки i лiг на спину. Голову йому обхоплював золотистий обруч з пiвсферою срiблястих дротинок, помiж якими кучмилася давно не розчiсувана шевелюра. Та, не зважаючи на цю "Корону", нiчого королiвського в позi свого друга Михайло Павлович не помiтив. Сергiй Олексiйович осунувся, посiрiв з виду. Де й подiлася кримська бронза лиця, блиск очей.
- Що з тобою, друже?
Сергiй Олексiйович поворухнув рукою, вказуючи на журнальний столик. Михайло Павлович узяв щоденника i, сiвши в крiсло, почав переглядати останнi записи, Ольга Юр'ївна стовбичила у дверях, чомусь не наважуючись зайти, i це також дратувало Михайла Павловича. Пiднiс зошита вгору, щоб не бачити, як вона пiдпирає одвiрок. Та досить було кинути погляд на перший рядок, щоб вимкнутись iз оточення.